Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 109 110 111 ... 123
Перейти на сторінку:
як уповні оплачувати всі свої бажання.

Він пізно повернувся додому і безшумно піднявся до спальні. Ненавидів себе за те, що змушений жити крадькома, проте день у день чинив так уже кілька місяців поспіль. Обличчя родичів стали йому нестерпні, й він не розумів причини. «Не варто ненавидіти їх за власний гріх», — докоряв він собі, чудово розуміючи, що ненависть ця базується зовсім на іншому.

Тихо зачиняв за собою двері, мов утікач, який силкується бодай на мить перепочити. Так само тихо роздягався, збираючись лягати спати: йому не хотілося, щоб родичі знали, що він уже вдома, не хотілося жодного з ними спілкування, навіть опосередкованого, навіть щоб вони просто чули його присутність.

Одягнувши піжаму, завмер посеред кімнати, розкурюючи цигарку. Аж раптом двері до його спальні відчинилися. Єдина, хто мав право входити сюди, не постукавши, хоч ніколи цим правом не користалася, була Ліліан, тож Ріарден кілька секунд сторопіло роздивлявся її постать, не ймучи віри.

Вбрана вона була у стилі ампір у кольори блідого шартрезу, плісирована спідниця делікатно спадала від високої талії; відразу складно було сказати, що це: вечірня сукня чи нічна сорочка… Ні, таки сорочка.

Вона спинилася біля дверей, світло окреслило спокусливі лінії тіла.

— Не варто, звісно, першою називатися незнайомцям, — почала вона стиха, — проте я змушена це робити: мене звуть місіс Ріарден.

Він не міг збагнути, що лунає в її голосі — сарказм чи прохання.

По-хазяйському владно і невимушено Ліліан причинила за собою двері.

— Ліліан, що сталося? — спокійно запитав він.

— Любий, не варто визнавати так багато і аж так відверто, — вона спроквола пройшлася кімнатою повз його ліжко і ліниво вмостилася у фотель. — До того ж у найбезглуздіший спосіб. Вважаєш, мені потрібні додаткові підстави, щоб претендувати на твій час? Невже мені слід записуватися на прийом у секретарки?

Ріарден стояв посеред кімнати з цигаркою в зубах і дивився на дружину. Йому геть нічого не хотілося казати.

Вона засміялася.

— Причина мого візиту така незвична, що тобі ніколи й на думку не спало б. Любий, чи будеш такий ласкавий жбурнути жебрачці кілька крихт свого коштовного часу? Чи дозволиш залишитися тут неофіційно?

— Добре, — мовив він, — залишайся, якщо хочеш.

— На жаль, не можу запропонувати тобі нічого важливого: ні замовлення на мільйон доларів, ні угоди з «Таґґарт Трансконтиненталь», ні рейок, ні мостів. Навіть пліток стосовно політичної ситуації. Хочу просто по-жіночому поговорити про геть несуттєві речі.

— Добре, вперед.

— Генрі, хіба є на світі дієвіший спосіб закрити мені рота? — мовила вона зворушливо-безпорадно і щиро. — І що я можу тобі тепер сказати? А що, як я хотіла розповісти тобі про новий роман Бальфа Юбанка, що він його обіцяє присвятити мені? Але хіба тобі це цікаво?

— Правду кажучи, геть нецікаво.

Ліліан знову засміялася.

— А якщо я не хочу знати правди?

— У такому разі не знаю, що тобі й сказати, — процідив Ріарден, відчувши, як через промовлену щиро подвійну брехню кров ударила в голову різким ударом; ця щирість породжена таємницею, бажанням захистити себе від стороннього втручання у власне життя, а на це він уже не мав права.

— Нащо ж тобі неправда? — запитав він. — Задля чого?

— Знаєш, річ у немилосердності чесних людей. Ти не зрозумієш мене — чи все-таки зрозумієш? — коли скажу, що справжня відданість полягає у щоденній готовності брехати, дурити, ошукувати задля того, щоб зробити іншого щасливим, створити для нього реальність, якої він шукає, бо не сприймає тієї, що існує.

— Ні, — неквапно мовив Ріарден, — я цього не розумію.

— Насправді все дуже просто. Кажучи красуні, що вона гарна, ти не даруєш їй жодної втіхи, бо це лише факт, констатувати який тобі геть не важко. Зате, звеличуючи гидке каченя, ти офіруєш їй, принижуючи поняття краси. Який сенс кохати жінку за її чесноти? Вона заслуговує благоговіння, яке є платою, а не дарунком. Але справжній дар — це коли жінку люблять за гріховність, коли вона не заслуговує цієї любові. Кохати жінку за її гріхи — це зневажати заради неї чесноту. Саме в цьому істинний вияв любові, адже тоді чоловік офірує своє сумління, розум, чесність, а також свою безцінну самоповагу.

Ріарден приголомшено дивився на неї, не вірячи власним вухам. Почувши цю страхітливу наругу, він не міг і припустити, що людина справді здатна так думати; він намагався збагнути, нащо вона все це казала.

– І що таке кохання, любий мій, як не самопожертва? — невимушено поцікавилася Ліліан у стилі салонної розмови. — І чого варта самопожертва, якщо офірується не найкоштовніше і не найважливіше? Але сумніваюся, що ти здатен мене збагнути. Адже ти пуританин, твердий, як і твоя криця. І тому, як і належить пуританину, ти несамовитий егоїст, готовий занапастити весь світ, аби тільки ніщо не заплямувало твоєї бездоганної особи і не стало причиною твого сорому.

Неквапно, напружено і серйозно Ріарден зауважив:

— Я ніколи не був бездоганний.

Ліліан знову розсміялася:

— А який же ти зараз? Адже ти мені зараз не брешеш? — вона поворухнула оголеними плечима. — Годі, любий, не сприймай моїх слів серйозно! Це лише теревені.

Ріарден мовчки тицьнув цигарку в попільничку.

— Любий, — промуркотіла Ліліан, — насправді я прийшла сюди лише тому, що подумала: «Колись же у мене був чоловік!» І захотіла його побачити.

Вона глянула на Ріардена: він стояв у протилежному кінці кімнати; високий, стрункий, мускулясте тіло підкреслювала темно-синя піжама.

— Ти став дуже привабливий, — мовила вона. — Останні місяці в тебе значно покращився вигляд. Ти помолодшав. А може, навіть пощасливішав? Принаймні, ти зараз не такий напружений. Хоча знаю, що клопотів у тебе зараз більше, ніж будь-коли; тепер ти нагадуєш радше командира бомбардувальника під час повітряного нальоту, але це лише зовні. Ти став вільніший всередині.

Ріарден здивовано подивився на Ліліан. Вона чи не вперше сказала правду; сам він не помічав, що змінився, не зізнавався собі. Її спостережливість вражала.

Останні кілька місяців вона рідко бачила чоловіка. Повернувшись із Колорадо, Ріарден уже не заходив до неї в спальню. Вважав, що Ліліан тільки потішить ця взаємна ізоляція. Зараз він міг лише здогадуватися про мотиви, що зробили її такою чутливою до змін у ньому, якщо це тільки не було почуттям значно глибшим, ніж він міг уявити.

— Я не помічав, — озвався він.

— Тобі личать ці зміни… Просто, з огляду на такі скрутні часи, вони дивують.

«Чи не запитання це?» — подумав Ріарден. Ліліан зробила паузу, ніби чекаючи на відповідь, проте не наполягала, а бадьоро продовжила:

— Знаю, що в тебе різні негаразди на заводі, та й політична ситуація стала геть загрозлива. Якщо вони ухвалять закони, які зараз усі обговорюють, тобі буде геть несолодко.

— Атож. Несолодко. Але ж, Ліліан, ти ніколи цим не цікавилася.

1 ... 109 110 111 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."