Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

class="p1">— Ні, неправда! — Ліліан подивилася Ріарденові прямісінько в очі; її погляд обволік знайомий йому серпанок, сповнений штучної загадковості та впевненості, що він не здатен крізь нього пробитися.

— Ця тема дуже мене цікавить… І річ не у ймовірних фінансових втратах, — додала стиха.

І Ріарден уперше замислився про те, що її недоброзичливість, сарказм, боягузлива звичка ображати, прикриваючись посмішкою, можливо, геть не те, чим він завжди їх вважав… Можливо, це не спосіб завдати йому болю, а спотворена форма відчаю, породжена не бажанням примусити його страждати, а визнанням власного болю; ображена гідністю нелюбої дружини, таємне благання… І що всі ці натяки й еківоки, ухиляння і прохання зрозуміти — це зовсім не злість, а прихована любов. Він заціпенів від цієї думки, що стократ множила його провину.

— До речі, про політику. Генрі, у мене виникла цікава думка. Яке гасло у тих людей, до яких ти належиш? Отой ваш девіз? «Бізнес понад усе». Так, здається?

Ліліан зауважила його швидкий погляд, очі, що стали враз хворобливо-уважні й насторожені. Вона голосно засміялася.

— Кажи, — мовив стиха, і в голосі пролунала погроза.

— Навіщо, любий? Ти чудово мене зрозумів.

— Ні. Про що тобі йдеться? — запитання пролунало різко і без щонайменшого співчуття.

— Ти справді хочеш, щоб я принизилася до нарікань на долю? Банальних і обридливих нарікань?.. А я думала, мій чоловік пишається тим, що вважає себе вищим за решту людей. Хочеш, щоб я нагадала про те, що колись ти заприсягнувся зробити моє щастя метою свого життя? А чи можеш ти чесно і відверто сказати, щаслива я чи ні, якщо тебе не цікавить сам факт мого існування?!

Злива емоцій зійшла на Ріардена, завдаючи достоту фізичного болю. Слова дружини були воланням про прощення, накривши його хвилею темною пекучої провини. Так, він відчував жаль, але — холодний і потворний; жаль без співчуття. Ріардена охопила несподівана каламутна лють; голос, що він силкувався його стримати, гидливо кричав: «Чому я мушу слухати цю гнилу, підступну брехню? За що мені ці страждання — заради жалю? Пощо мені тягнути цю безнадійну ношу, беручи на себе вагу почуття, якого вона не хоче визнати, яке я сам не здатен зрозуміти, усвідомити чи бодай спробувати хоч якось оцінити? Якщо вона мене кохає, то чому, клята боягузка, не скаже про це відверто, поставивши нас обох перед фактом?» Але інший, іще гучніший голос, незворушно нагадував: «Не варто перекладати на нею провину, це давній вибрик усіх боягузів; ти винен, тому байдуже, що робить вона, це ніщо порівняно з твоєю власною провиною… І тоскно тобі (адже тоскно?), бо вона каже правду, і ти це знаєш. Тому можеш коцюрбитися, клятий зрадник, правда на її боці!»

— Ліліан, а що може зробити тебе щасливою? — щонайспокійніше запитав він.

Дружина всміхнулася, розкуто схилившись на спинку крісла; вона уважно вдивлялася в його обличчя.

— Ох, любий! — мовила вона здивовано і ледь сприкрено. — Це запитання ділка. Трюк. Пункт угоди, що звільняє від відповідальності.

Підвівшись, вона безпорадно, але вишукано, опустила руки.

— Що може зробити мене щасливою? Це маєш сказати мені ти. Ти мав мене цього навчити. Я не знаю. Це ти повинен був створити моє щастя і подарувати його мені. Це був твій обов’язок і твоя відповідальність. Але ти не єдиний чоловік на цім світі, який не виконав своєї обіцянки. З усіх боргів од цього відректися найпростіше. Ти завжди вчасно оплатиш доставлену тобі партію руди. Та коли йдеться про життя…

Ліліан узялася походжати кімнатою, жовто-зелені складки сукні вільними хвилями колихалися навколо її ніг.

— Розумію, що такі претензії непрактичні, — вела вона далі. — У наших стосунках я не маю ні застави, ні доручення, не маю ні гармат, ані ланцюгів. Я не маю над тобою, Генрі, жодної влади. Запорукою є лише твоя честь.

Ріарден дивився на неї, докладаючи неймовірних зусиль, щоб не відвести погляду від її обличчя, щоб бачити її… Щоб пережити це видовище.

– І чого ж ти хочеш? — спромігся запитати.

— Любий, на світі безліч речей, що ти їх мусиш розуміти сам, якщо справді прагнеш знати, чого я хочу. Скажімо, якщо ти вже кілька місяців поспіль відверто мене уникаєш, то невже мені не цікаво знати причину?

— Я мав неймовірно багато клопотів.

Ліліан стенула плечима.

— Дружина розраховує бути головним клопотом свого чоловіка. Я не знала, що, коли ти присягався відмовитися від усіх решти, твоя обіцянка не поширювалася на доменні печі.

Вона підійшла до Ріардена і, розгублено всміхаючись, що здивувало не лише чоловіка, але і її саму, обійняла його.

Інстинктивним і швидким рухом юного нареченого, який ухиляється від непроханого дотику шльондри, Ріарден випручався з обіймів і відштовхнув дружину.

Відштовхнув і заціпенів, паралізований немилосердністю свого вчинку.

Ліліан приголомшено дивилася на нього; в її очах не залишилося ні таємниць, ні претензій, ні захисту; хай там як, але такої реакції вона не очікувала.

— Ліліан, пробач мені… — тихо попросив він; голос був сповнений співчуття і жалю.

Вона не відповіла.

— Пробач… Мабуть, я занадто втомився, — через силу додав Ріарден; його знищувала вже потрійна брехня: додалася нестерпна для нього невірність, але це начебто не стосувалося Ліліан.

Вона коротко всміхнулася:

— Що ж, якщо робота так на тебе впливає, можливо, це й на краще. Даруй, я просто спробувала виконати свій обов’язок. Я вважала тебе сенсуалістом, не здатним вивищитися над дикою твариною з канави. Але я не належу до звиклих бабратися в болоті хвойд.

Вона знову вимовляла слова сухо і неуважно, геть про них не замислюючись. Гарячково намагаючись знайти потрібну відповідь, її розум перетворився на суцільний знак запитання.

Зате Ріардена ці слова примусили обернутися до неї, відкрито поглянути їй в очі й запитати, не замислюючись про оборону.

— Ліліан, заради чого ти живеш?

— Яке брутальне запитання! Освічена людина нізащо б собі таке не дозволила.

— Добре, то заради чого живуть освічені люди?

— Можливо, вони нічого і не намагаються робити. Саме в цьому полягає їхня освіченість.

— На що ж вони тоді витрачають свій час?

— Принаймні, не на водогінні труби.

— Скажи, чому ти так потребуєш оцих шпильок? Я знаю, що ти презирливо ставишся до виготовлення водогінних труб — втовкмачила мені це вже дуже давно. Твоя зневага мені байдужа. Але навіщо ти весь час повторюєш одне і те ж?

Ріарден щиро здивувався, що його відповідь влучила в ціль; він не розумів, як це сталося, але результат був на обличчі Ліліан. А ще подумав, що всі його слова — чистісінька правда.

Ліліан сухо відповіла:

— До чого цей несподіваний допит?

Ріарден простодушно відповів:

— Я хочу знати, чи є в світі щось