Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

я, вже в дорослому віці, справді закохався був у таку дитину, хоча й усього-на-всього на три чи на чотири години! — І повів свою розповідь далі: — Сталося це у трамваї. До нашого вагона ввійшла дівчинка, років дванадцятьох, з неї був чи то дуже молодий батько, чи то старший брат. Увійшла, сіла, недбало подала кондукторові гроші на два квитки. Справжнісінька тобі світська дама, навіть жодного сліду дитячої неприродности. У такій самій манері вона розмовляла й зі своїм супутником або просто слухала його. Вона була навдивовижу чарівна — смаглява, губи повні, брови густі, трохи кирпатий ніс. Мабуть, темнокоса полька чи з південних слов’ян. Мені здається, й одяг її нагадував якийсь національний стрій, тільки жакетка була довга, в талію, з коротенькою облямівкою й на шнурках, а на шиї й на руках — рюшики; одне слово, жакетка на свій лад не менш досконала, ніж усе те дівча. А може, то була албанка? Я сидів надто далеко й не чув, як вона розмовляла. Мені впало в око, що риси її суворого обличчя випереджали її вік і здавалися цілком дорослими. Однак то було обличчя вочевидь дитяче, а не маленької, як карлиця, жінки. А з другого боку, те дитяче обличчя не було незрілою, попередньою стадією дорослого, аж ніяк. Іноді жіноче обличчя справляє враження завершеного й у дванадцять років, і навіть з погляду духовного воно вже ніби становить перший шкіц, накиданий розгонистими мазками майстра, тож усе, що він згодом додасть у процесі доопрацювання, лише зіпсує первісну велич. Можна палко закохатися в таке личко, закохатися на смерть, навіть, по суті, не відчуваючи жаги. Пригадую, я заходився несміливо озиратись на решту пасажирів, бо на душі в мене було так, ніби світ довкола пішов перекидом. Потім я висів услід за тим дівчам, але у вуличній юрбі згубив його з очей, — завершив він свою невеличку розповідь.

Аґата хвилю ще зачекала, тоді всміхнулася й спитала:

 — А як це в’яжеться з тим, що ера кохання минула й зосталася лише сексуальність і товариськість?

 — А ніяк не в’яжеться! — вигукнув Ульріх, розсміявшись. Сестра замислилась і не без гіркоти в голосі завважила (враження було таке, ніби вона зумисне повторює його слова, які він сказав того вечора, коли вони зустрілися вперше):

 — Усім чоловікам кортить погратись у братиків і сестричок. Мабуть, у цьому справді є щось несосвітенне. Братик і сестричка, коли трішки хильнуть, називають одне одного «татусем» і «матусею».

Ульріх отетерів. Аґата не просто мала рацію; обдаровані жінки вміють безжально спостерігати за коханими чоловіками, але такі жінки не мають теорій і тому не користаються зі своїх відкриттів, хіба лиш тоді, коли роздратовані. Ульріх відчув себе трохи ображеним.

 — Цьому, звичайно, вже є пояснення з погляду психології, — сказав він, повагавшись. — Немає також жодного сумніву в тому, що з погляду психології ми з тобою викликаємо підозру. Схильність до кровозмішення виявляється в дитинстві так само рано, як антисоціальні нахили і протест супроти життя. Можливо навіть, недостатньо усталена одностатевість, хоч я…

 — Я теж ні! — кинула Аґата й знову засміялася, хоча, власне, й знехотя. — Жінки мене зовсім не приваблюють.

 — Немає значення, — промовив Ульріх. — У кожному разі, все це — душевні потрухи. Можеш додати ще, що є така собі «султанська» потреба: в цілковитій самотності, замкнувшись від усього світу, обожнювати і щоб обожнювали тебе. У давнину на Сході з тієї потреби виник гарем, а тепер цьому слугує сім’я, кохання й собака. А я можу сказати, що прагнення володіти людиною отак одноосібно, щоб ніхто інший і підступитись не смів, — ознака особистої самотности в людському суспільстві, й цю ознаку рідко заперечують навіть соціалісти. Якщо подивишся на це з такого боку, то ми з тобою — не що інше, як один із прикладів буржуазних надмірностей. О, поглянь, яке чудо! — урвав він себе й потяг її за лікоть.

Вони стояли перед невеликим базарчиком серед старих будинків. Навколо статуї у стилі класицизму, що зображувала якогось ученого мужа, лежала різнобарвна городина, над прилавками були розіпнуті великі парасолі з мішковини, під ногами качалися фрукти, хтось тягав кошики, хтось проганяв собак від виставлених на продаж щедрот, тут і там вигулькували червоні обличчя простолюду. У повітрі дзвеніли й гриміли по-діловому збуджені голоси і пахло сонцем, що світило на земну всяку всячину.

 — Хіба можна не любити світ, коли просто дивишся на нього й відчуваєш його запахи?! — захоплено спитав Ульріх. І додав: — А ми любити його не можемо, бо не згодні з тим, що діється в його головах.

Аґаті таке застереження прийшлося не до смаку, й вона нічого не відповіла. Тільки притислася до братового плеча, і обоє зрозуміли це так, немовби вона лагідно затулили йому долонею рота.

Ульріх засміявся і сказав:

 — Я ж бо й сам собі не подобаюсь! Це через те, що завжди знаходиш якісь вади в людях. Але ж і я, зрештою, маю бути здатним що-небудь любити, й ось тут сіамська сестра, яка не є ні мною, ні собою, і є такою самою мірою мною, як і собою, — це вочевидь єдина точка перетину всього на світі!

Аґата знов повеселішала. Зазвичай вона завжди переймалася його настроєм. Але так, як першої ночі після її приїзду до нього чи й доти, вони не розмовляли вже ніколи. Це щезло, розвіялось, як повітряні замки з хмар: коли вони громадяться не над безлюдною місцевістю, а над сповненими життя міськими вулицями, в них не віриш по-справжньому. Причину належало шукати, мабуть, лише в тому, що Ульріх не був певен, наскільки міцні ті відчування, які його бентежили; але в Аґати часто складалося враження, що він бачить у них лише химерні надмірності. А довести йому, що це не так, Аґата не могла: адже вона завжди говорила менше, ніж він; говорити так, як він, вона не вміла, та й не намагалася. Вона відчувала тільки, що він ухиляється від рішення, а ухилятися він не мав права. Так обоє вони, по суті, й ховались у своєму потішному щасті, й через це Аґату з дня на день огортав чимдалі глибший смуток, хоч сміялася вона не рідше, ніж брат.

29. Професор Гаґауер береться за перо

Але переміни настали через Аґатиного чоловіка, про якого вони майже забули.