Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

class="p">Якось уранці — і цей ранок поклав край їхнім радісним дням — Аґата одержала важкого листа канцелярських розмірів, запечатаного великою, круглою жовтою облаткою з білими літерами штампу Кайзерівсько-королівської гімназії імени імператора Рудольфа в місті такому й такому. Ту ж мить, ще поки вона тримала в руці нерозкритого конверта, в її уяві з нічого постали будинки — триповерхові, з німими дзеркалами доглянутих вікон; з білими термометрами знадвору, на бурих рамах, по одному на кожному поверсі, щоб знати, яка погода; з грецькими фронтонами й барочними мушлями над вікнами, з головами, що виступають з мурів, і такими самими міфічними чатовими, які мали такий вигляд, ніби їх вирізьбив у своїй столярні червонодеревець і розфарбував під камінь. Бурі й мокрі, тяглися містом вулиці з такими самими розбитими коліями, з якими влилися в нього ще путівцями, а крамниці обабіч них із зовсім новенькими вітринами скидалися все ж таки на жінок, якими ті були тридцять років тому, коли підбирали свої довгі спідниці й не важилися ступити з хідника на залиту багном бруківку. Провінція в Аґатиній голові! Плутанина в Аґатиній голові! Просто незбагненно: чому все це не пощезло зовсім, адже вона гадала, що позбулася цього навік?! І ще незбагненніше: невже вона була колись з усім цим пов’язана?! Вона бачила шлях, що пролягав від їхніх дверей попід стінами знайомих будинків до школи, шлях, який чотири рази на день проробляв Гаґауер і яким попервах часто ходила й вона, проводжаючи чоловіка з дому на роботу, — в ту пору, коли намагалася не розхлюпати жодної краплини свого гіркого цілющого трунку. «Тепер Гаґауер ходить обідати, мабуть, до готелю? — спитала вона себе. — Чи відриває він тепер аркушики від календаря, як це щоранку робила я?» Усе це раптом знов набуло такої безглуздо-злободенної гостроти, немовби повік не могло померти, й вона із зачаєним жахом усвідомлювала, що в ній прокидається добре знайоме відчуття заляканости, яке складалося зі збайдужіння, втраченої сміливости, пересичености всім, що викликало відразу, і з непевного стану власної ефемерности. Якось нетерпляче, аж пожадливо розпечатала вона грубезного листа від свого чоловіка.

Коли професор Гаґауер після похорону тестя й короткого візиту до столиці повернувся туди, де жив і працював, оточення прийняло його достоту так, як приймало щоразу після його нетривалих поїздок; він поринув у це оточення з приємним усвідомленням того, що добре залагодив справу й тепер може перевзутися з дорожніх черевиків у домашні пантофлі, в яких удвічі краще працюється. Професор Гаґауер вирушив до своєї школи; швейцар зустрів його шанобливо; розмовляючи з учителями, підлеглими йому, професор відчував, що йому раді; у канцелярії на нього очікували ділові папери й питання, розглядати які без нього ніхто не важився; поквапно простуючи коридорами, він мав таке відчуття, ніби його хода окрилює всю школу. Ґотліб Гаґауер був особистістю і про це знав; його чоло випромінювало веселий норов і натхнення, осяваючи підлеглий йому виховний заклад, і коли поза школою в нього цікавились, як почувається й де тепер його пані дружина, він відповідав з душевним спокоєм чоловіка, котрий знає: із сімейним життям у нього все гаразд. Відомо, що істота чоловічої статі, поки вона ще спроможна давати життя нащадкам, короткі перерви в подружньому житті сприймає так, ніби з неї скидають легеньке ярмо, навіть якщо не пов’язує з цим жодних лихих намірів, а після такого відпочинку зі свіжими силами звалює на себе своє щастя. Отак і Гаґауер — попервах сприймав Аґатину відсутність, нічого не підозрюючи, і спочатку навіть не помічав, скільки часу нема дружини.

Його увагу на це звернув і справді отой настінний календар, який через аркуші, що їх день при дні доводилося відривати, в Аґатиній пам’яті обернувся на страшний символ життя; висів календар у їдальні — чужа як для стіни пляма, новорічний подарунок від крамниці канцелярського начиння, який так і лишився тут, відколи Гаґауер приніс його зі школи, й Аґата цей невтішний на вигляд календар не лише терпіла, а навіть про нього дбала. Це був би справжній Гаґауер, якби після Аґатиного від’їзду він почав був відривати аркуші від календаря сам, бо прирікати цю частину стіни, можна сказати, на пустку суперечило його звичкам. Але, з другого боку, Гаґауер був такий чоловік, котрий завжди знає, на якому градусі місяця й тижня він перебуває в океані безкінечности, а крім того, він мав календаря й у шкільній канцелярії; і нарешті, саме тієї хвилини, коли йому спало на думку все ж таки піднести руку, щоб налагодити лік часу у власному домі, він відчув якусь дивну, ніби усмішкувату затримку, один із тих імпульсів, якими — згодом так воно й виявилося — дає про себе знати доля, але який він спершу сприйняв за ніжний вияв лицарський почуттів. Це його здивувало й водночас потішило. Гаґауер вирішив до повернення Аґати, на знак поваги й пам’яті, не торкатися аркуша з тим днем, коли вона поїхала з дому.

Так настінний календар став згодом гнійною раною, яка, щойно Гаґауер кидав на неї погляд, нагадувала йому, скільки часу вже дружина уникає домівки. Ощадний у побуті і в почуттях, він писав їй листівки, в яких повідомляв про себе й помалу щораз наполегливіше запитував, коли Аґата повернеться. Жодної відповіді він не одержував. Невдовзі Гаґауер уже перестав сяяти, коли знайомі співчутливо цікавилися в нього, чи надовго ще затримують його дружину її сумні обов’язки, але професор, на своє щастя, повсякчас мав багато роботи, бо кожен день, крім шкільних турбот та справ у різноманітних товариствах, членом яких він був, приносив йому поштою безліч запрошень, запитів, схвальних і звинувачувальних листів, коректур, часописів і важливих книжок. Хоча тлінний образ Гаґауера мешкав у провінції, бувши частиною того непривабливого враження, яке провінція справляла на чужу проїжджу людину, однак дух його жив у Європі, і це тривалий час не давало йому усвідомити всього значення відсутности Аґати. Але одного дня серед пошти виявився лист від Ульріха, і той лист сухо повідомляв про те, про що й мав повідомити: що Аґата повертатися до Гаґауера вже не має наміру і просить його дати згоду на розлучення. Цей лист, попри його ввічливу форму, був такий короткий і безцеремонний, що обурений Гаґауер зрозумів: Ульріх дбав про його, адресата, почуття не більше, ніж дбав би про яку-небудь комашку, струшуючи її з листка. Першим порухом його внутрішнього спротиву було: не сприймати серйозно, це — якась примха! Звістка здавалася такою собі примарою-блазнем серед ясної, як