Читати книгу - "Заклятий козак"

тими дияволами трапляються люди дуже освічені.

- Де ж вони тої освіти набралися?

- В тій схизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро…

Щоб затерти прикре враження з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати; таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти…

Те саме, що в покоях, діялося й на подвір’ю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напоїв. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре пам’ятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.

Смолоскипи стали пригасати. П’яний народ лягав де попало… спочивати. На економії й по селу чути було п’яні крики та співи. Красноставчани поховались, де лиш хто міг. Кожне лякалося напасти.

X

Тільки що проїхала карета панства Овруцьких, в селі аж, зароїлося від слуг усякого росту й роду. Вешталися гайдуки, лакеї, двірські козаки. Усе вбране гарно в кольорах та гербах своїх панів.

Між тою юрбою йшло двоє козаків, які не мали на собі ніяких панських відзнак. Вони йшли несміливо, тинялись по вулиці й розглядали на всі боки здивованими очима.

На дорозі стрінули сотника надвірних козаків пана Потоцького. Він держався бадьоро попід боки, придивлявся до козаків і став уголос сміятися.

- А ви звідкіля, панове гетьмани?

Козаки стали, вклонилися в пояс і не важилися відповідати. Се ще більше розсмішило бадьорого сотника.

- Що ж вам язики задубли, чи що?

- Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.

- Чого ж ви сюди приплентались?

- Пан звелів, та й годі. Не сперечатися ж з ним!

- Чиї ви?

- Ми вельможного пана Трачевського… піддані…

- Багато вас приїхало?

- Четверо. Двоє десь загубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить…

- Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати…

- Та ми лиш переодягнені за козаків - ми піддані хлопи…

- А на Січі бували?

- Не знаємо, що воно таке є…

- Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху…

. Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати…

- Хіба ж тут яке весілля, чи що? - спитав старший козак.

- А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?..

- Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вила, переодягаємося за козаків і в дорогу…

- Справді ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його…

- Ми голодні, та не знаємо, де тут господа…

-- А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку… Але я б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп’ятників в шию виженуть…

- А мені таки їсти дуже хочеться, - говорив старший козак, скривився так, що всі зареготалися…

- То ходи, я тебе проведу, - каже сотник.

Пішли до корчми. Козак висипав зараз жменю грошей на стіл шинкареві й звелів дати усього, чого забажає душа пана полковника.

Непрошені зараз повиходили й потягли на замок, де сподівалися багатої поживи. Остались козаки з сотником. Він тепер не глузував уже з їх непорадності, а подобрів геть.

Шинкар поставив меду, вина та горілки. Козаки пили мало з цинових михайликів, зате сотникові підливали раз у раз та припрошували його милість не гордувати щирим серцем бідних людей.

- То кажете, пане, що в замку весілля? А чиє якраз?

- Пан Овруцький жениться з дочкою мого пана Потоцького…

- То він ще такий молодий?

- Ха-ха-ха! Старий хрін чуприну сажею мастить, а ще молодої жінки скортіло…

- Я ще зроду не бачив панського весілля.

- Я аж горю з цікавості, та, бач, боюся, щоб пани, побачивши такого голодранця, не посваволили та не сказали, чого доброго, й повісити…

- Чого тобі боятися, ти теж панський козак.

- Поки ще пана допитаюся, то повісять… мій пан не з значних… Коли б мені служити в такого пана, як Потоцький, то не боявся б, - і одежа була б, і колір свій, і я був би справжнім козаком, а не переодягненим мужиком… Та пий, пане, не гордуй, у мене ще вистачить кошту.

- А твій товариш хто буде? Мовчить, наче води в рот узяв.

- Се мій син рідний, еге ж!.. Я б таки попрохав пана полковника, щоб не прогнівився та позичив нам своєї одежі… ми б пішли на замок подивитись на панське весілля, бо дуже вже кортить на теє диво поглянути.

- Я б уже нічого не пожалів…

- Ну, добре, я позичу вам одежі нашої, та виглядатимете, мов свиня з кульбакою…

Козаки переморгнулись…

- Пане полковнику, батьку! Вік не забудемо - ось тобі дяка, не погордуй, - і викинув жменю червінців перед сотника.

Сотник вийшов з корчми й свиснув. На се прибіг якийсь козак, вони перешепнулись. Сотник вернувся, а за якої півгодини приніс до корчми клунок з одежею.

- Ну, гайда один з другим ось в ту печеру перевдягнутись, - каже, показуючи на бокові двері, - та гляди, щоб часом кунтуша не надів замість штанів…

Козаки пішли переодягатися.

За якийсь час не можна було їх пізнати. Не то що одежні надвірних козаків була інша, гарна, нова, але Й вони самі мов не ті стали…

- А триста вашій мамі! - гукнув сотник. - Я гадав, що вийдуть два опудала на горобців, а то справді молодці на диво.

- Здоровий будь, пане полковнику, - говорив старший козак, - даю тобі слово, що вранці одежу віддамо, коли не пропадемо.

Вони вийшли на вулицю, полишаючи коло меду сотника й того козака, що приніс одежу. Йшли бадьоро й гордо, побрязкуючи шаблями…

- Дурні хами, - говорив сотник, - вдяглося в людську одежу та Й зараз голову дере, мов пава…

- А