Читати книгу - "Заклятий козак"

Маршалок протиснувся вперед і, кланяючись раз у раз так, що шапкою аж землю замітав, повів панство на їх місце під шовковий золочений намет. Як вони посідали, рушили інші гості] сідаючи по достоїнству.

Зараз, потім влетіла служба прожогом з золотими та срібними полумисками й стала розставляти та подавати страви. М’яса печеного, дичини, риб, усього - цілі скирти. Опріч замкової служби, за кожним паном стояв його власний слуга. Пан їв сам, тоді набирав, по тодішньому звичаю, на тарілку ще й подавав своєму слузі А той, чого не зжер, подавав поза себе ще далі. Пан Овруцький мав славного кухаря. Він повигадував на той день таку невидальщину, що всі аж охали з дива. Пан Овруцький дуже радів тому й підкручував з вдоволенням вуса, а в душі пообіцяв кухареві нагороду за те, що так гарно справився.

Коаи, вже наївшись добре, стали пити вина, то тостам, віватам і балачці кінця не було.

- Величали молоду пару разом, потому окремо. Славословили його шляхетські чесноти, його працю й труди в приборканню клятого бунтівничого хамства й т. п. Пан Овруцький аж просльозився з радощів. Відповідаючи на ті славословія, показав себе дуже скромним та обіцяв аж тепер взятися як слід за діло й усю Україну очистити від своєвільного козацтва, коли Йому Бог допоміг заложити нове гніздо в сім батьківськім замку, до якого не добереться жодна сила.

- На тих мурах поломило собі хамство не раз зуби, - говорив пан Овруцький, - і я, рахуючи на його силу, стану тепер не випадково, як робив досі, а з усієї сили усмиряти всяке зухвальство козацьке, нищити схизматиків та заводити всюди унію…

- Амінь! - сказав патер. Пани гукнули «віват», а музика заграла туш. Знов на баштах озвалися гармати.

Між гостями сидів нестарий ще шляхтич, пан Петро Ярчевський, гербу Наленч. Він слухав нетерпеливо ці розмови, та коли дослухався слів пана Овруцького, таки не втерпів, щоб і собі не озватися. Він попросив у присутніх дозволу, відкашлянув, підкрутив вуса й сказав так:

- А мені здається, що мосці панове непристойні і грішні слова говорите. Беретесь нищити схизматиків. А хто ж вони? То ж або хлопи хлібороби, що нас, панів, годують своєю працею, або то козаки, що обороняють і обороняли нас від татарської небезпеки. І одні, й другі одному Богові моляться, однаковим хрестом знаменуються, і вони таки наші брати…

- Схизматик! Зрадник! - крикнула шляхта й забряжчала шаблями!

- Маєте рацію, мосціві панове, - говорив голосно але спокійно пан Ярчевський, - я зрадник, рідному краю і на се дам два докази. Ось сей рубець на моїм лиці - то від московської шаблі за те, що зраджував мою батьківщину Польщу-мати, а сі знаки на руках - то від турецьких ланцюгів, якими мене п’ять літ кували в чорній башті в Царгороді, також за зраду Польщі, А ся друга рана ось тут, дивіться, то від татарської шаблі, коли я заскочив татар на Поділлю ясир відбивати. Тоді визволив я в татарських сирівців, між іншими, шістнадцять шляхетських дівчат - я тоді також був зрадником батьківщини. А ви, мосціві панове, з гладкими личками й біленькими ручками, ви патріоти, бо ви вішали народ хрещений, прозваний гайдамаками, які були б добрими синами Польщі, коли б не ви та не ваші диявольські дорадники єзуїти. Своїм нерозумом викликали ви повстання Хмельницького, довели терпеливість сього бідного українського народу до краю, довели отчизну до упадку. Що з нами тепер? Москаль паламарує в нашій хаті, й не вступиться звідси, а ми, місто з’єднатися з народом, піднести його з темноти до стану чоловіка, копаємо далі яму отчизні…

- То хула! Єресь! Інфамія! - все верещала шляхта. - На шаблі його!

- Тихо, панове! -- крикнув Овруцький. Пан Ярчевський за зневагу шляхти відповість як слід - але тепер він мій гість, і волос йому з голови не впаде… - Коли маю за мої слова відповідати, то дайте мені договорити до кінця… - говорив Ярчевський. Вішаєте хлопів-схизматиків за те, що вони невдячні. Скажіть, поклавши руку на серце, за що український народ має вам бути вдячний? Що ви для Його зробили? Невільник вдячності не знає. Зробіть його народом свобідним, поставте його поруч себе, а тоді вдячнішого народу не знайдете під сонцем. Ваші маєтки розлючене гайдамацтво руйнувало… у мене не спалили гайдамаки ані одного снопа, не забрали мені й одного телятка. Чому? Бо в мене, в моїх селах нема підданих, нема невільників. Коли повстали бунти народні, мої сусіди-хлопи озброїлися до завзятого опору в моїй обороні, й я був безпечний, Я заможний не менше вас, хоч хлопа я не гноблю. Ви робіть як знаєте… мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубать того, що безліч разів клав своє життя на жертовнику вітчизни. Чому б польська шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польщу любите…

- Перестань, вашмосць, - крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, - а то й я забуду за обов’язки гостинності…

- Досить! Досить слухали! - кричали шляхтичі, гайдамака сам - на паль його!

Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.

Тільки що ІІрчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, зв’язали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху…

Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалості.

Усі були з того раді, бо ж то нечувана зухвалість - таким способом в магнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-схизматиків…

Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту…

- В магнатськім домі я ще такої хули не чував…

- І то з уст шляхтича гербового…

- Хто зна, який він шляхтич!

- Заложуся, що то переодягнений гайдамака-запорожець…

- Не може бути, бо говорить по-вченому…

- Гадаєте, що там таких нема? Го-го-то! Я був на Січі й сам переконався. Між