Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

44-ім годі уже вовсю трубили, што Закарпаття освободили. А коли дійшли до Чопа, німці їм такого кола в ребра встромили, што ті аж до Ужгорода вп’ять тікали…

І так майже місяць. Руські сунуться, а німці луплять. Тому, пане учителю, у мене є такий забобон: «Не кажи гоп, доки не перескочиш Чоп!»

— Праведні завжди знайдуть дорогу, а злі будуть наказані, — мовив патетично пан Фийса. — Той хайдер і бардак, що чиниться тепер на нашій землі, мусить бути покараний.

— Не слухайте ви лем діда, пане вчителю, — у нього завжди в голові мусить висипатися мало полови од перегрузки розумом, — втрутилася рішуче Фіскарошка. — Ви мені ліпше уповіште: як тото по-амеріцьки буде: «Панове вояки, я вам не якась шерпіндювка чи шльондра. Я женщіна воспитана і вірна своєму боженому мужу».

— А чого, Марько, сесе так вас тривожить?

— Но знаєте, як отото на войні, — сором’язливо опустила голову баба. — Вояки голодні… жінського потребують… От прийдуть сюди, до нас, а я, на мою веру, дуже тверда…

— Ти, Марько, не тверда, а вже черства… уповісти би — мало попліснявіла, — мовив з-під печі дід й одразу обхопив голову руками, чекаючи удару.

Проте Фіскарошка погордливо проігнорувала і, ніби виправдовуючись, вела далі розмову із Фийсою.

— Так, пане учителю, я, знамо, вже не дуже кондиційна, але у якесь око ще можу впасти…

— Хіба лем у кривоє око, авать у нужник впадете… таку дурницю лопоните! — огризнувся вуйко Черчілль.

— Ти, водяноє-неправоє, не мішайся у нашу бесіду… — розсердилася баба. — Тобі було казано! Но і збирайся на войну!

А потім відшукала очима мене із дідом і гаркнула:

— Война-войною… Але зима точно прийде. Так што, діду, збирайтеся з Митьом на пуча.

Пуча — це висохле соняшникове бадилля, що залишається у полі після збору урожаю. Ним у нас завше розпалювали піч. Пуча хоч великого тепла не давало, але дуже швидко займалося і давало миттєву жарінь. А тоді вже піч годували дровами.

…І ось погожого ранку ми вирушили із дідом за соняшниковим бадиллям, що тисячами списів стриміло під єрусалимськими горбами. Під ранок долиною пробігся молоденький морозець, і повітря стало свіжим і смачним, як морозиво. Я по-особливому люблю цю пізню осінню пору. Це не та рання, криклива, як базарна тітка, і розмальована, і розцяцькована, як молода циганка, осінь. Це прозоро-мудра пора: із оголеними до сором’язливості деревами, із глибокими і синіми очима криниць і річок, із пахучими, як спогади про перше кохання, димами багать з опалого листя, із щемливими, як церковні пісні, сумовито-сонячними, але короткими днями. Це осінь, як мила бабуся. Із ледь печальною посмішкою, але добрим серцем і зморшкуватим, проте дуже привітним і рідним, лицем.

— Попозерай лем ген туди, уверх! — увірвався у мої розмріяння голос діда Соломона.

Я притьмом підняв голову: з боку Чопа в осінній голубизні пливла у небі величезна біла куля. Вона ставала все ближчою і вже було видно, як із невеликої корзини, причепленої донизу, розлітались навсебіч аркуші паперу. Один з них прямо на льоту встиг зловити дід Соломон. Це була видрукувана угорською мовою листівка. В ній мадярські повстанці закликали всі поневолені сов’єтською імперією народи до боротьби і просили помочі.

— Но та я вам, неборята, чим поможу? — сокрушався дід, прочитавши листівку угорською, якою, як і все старше покоління краю, Соломон володів досконало.

Я ж пильно спостерігав за кулею і не міг надивуватись: яким чином із корзини випорхують, як голуби, білі аркуші паперу. Коли раптом пролунав постріл, куля вибухнула і, безпомічно крутячись, упала за декілька метрів. Зачаївши від несподіванки дихання, ми завмерли: коли б не загаялись, дивлячись у небеса, дарунок ізгори достеменно втеліжив би когось із нас по голові.

Але цікавість перемогла — ми потихеньку наближались до місця падіння. Куля була із прогумованої матерії, а корзина виявилась хитромудрим алюмінієвим ящиком, із якого автоматично продовжували випорхувати листівки. За якусь хвилину на землі уже лежав стосик паперу. На цьому, видно, листівки закінчилися. Проте механічний пристрій продовжував працювати і весь час сердито клацав. Соломон присів навпомацки біля апарату, од здивування висолопив язика й отетеріло булькав очима. Врешті прийшов до себе і, все ще тамуючи дихання, нахилився до самого отвору, з якого перед тим випорхували листівки. Важко сказати, що у цю мить творилось у макітрі діда. Очевидно, Соломон подумав, що у ящику хтось схований із живих, бо, по-злодійськи оглянувшись, він із усього розмаху, од щирого серця промовив у металеву дірку ящика «всесвітню таємницю»:

— Ми тутки із Митьом прийшли малінько пуча збирати. Баба нас, фрасову їй каріку, послала…

І таким поглядом глянув навколо, наче після його одкровення мав початися страшний суд. Проте переконавшись, що його велика таємниця не спричинила апокаліпсису, продовжив говорити у дірку.

— Но пак, люди добрі, чим вам поможу? Хіба вас десь спрячу? Бо тутки куди не глянеш — усяди большевики. На мою веру, саранча і та не так скоро плодиться, як ті комунішти. А ще ліпше: раджу я вам, неборятка, тікати відси, бо за ті слова, што надрукували’сьте у листовках, безпекаші вас, як зелені парадички, у бочки засолять…

І мав Соломон велику правду. У цю хвилину знову пролунав постріл, і від Мукачева у наш бік мчав військовий джип. Прозваний у народі «козликом», він і направду стрибав полем від