Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Говорю просто так: у першому сні я так радувався, што мало із постелі не впав, а у другому так плакав, што ще й дотепер у грудях серце давить, — дід смачно засміявся.

— Божіньку великий, отець його на п’яну голову склепав, а я на свою дурну взяла за чоловіка, — тяжко зітхає баба, беручись за горшки.

— Йой, перебач мені, Марько… — перепрошує дідо, — сесе фіґля… Ти от уповіш мені такоє: што буде, якшто сниться, перебач на слові, лайно?

— Накілько я знаю, будуть гроші.

— Неправда, Марько: якшто сниться лайно, то лайно і будеш мати, — стукає себе по чолу дід.

— Слухай, старий борсуче, а што буде, коли свербить права рука? — несподівано питає баба.

— Ото, Марько, направду на гроші!

— А як-то ліва?

— Отутки я не шпеціалішта… не знаю, — стенає дід плечима.

— Якшто, діду, свербить ліва рука, то точно тепер дістанеш нею по голові, — замахується баба.

Я притьмом зриваюсь із-за столу й схоплюю бабу за лікоть.

— Ви що, упали сідницею з дуба на їжака? — угамовую Фіскарошку.

— А чого він радується, коли я замуж за другого виходжу? — ображено питає баба і виходить у сіни, хряскаючи дверима.

— Діду, — обурююся я, — баба весь час вас скубає… А ви хоть раз її гепнули?!

— А-а-а, Митьку… Моя Марька така розумна жінчовка, што всяка рука поганьбилася би її ударити.

— А ви дурні, што баба вас усе по голові лупить?

— Та ні… Я тоже дуже розумний… Лем у моїй голові розум часто застоюється і дрімає… А Марька таким образом своїми кулаками будить мій ум і виганяє його просвіжитися мало на люди — стишує свій голос дід, ніби відкриваючи велику таємницю.

— Уже йдуть, водяноє-неправоє, — мовить незлобливо баба, входячи із сіней з баняком вареної картоплі.

І справді: на східцях чується гупання кроків, радісно верещать сінешні двері, і входить пан учитель Фийса.

— Як ся маєте, дорога Марько? — привітавшись, питає найперше бабу пан Фийса.

— Гірше, як би хотілося, айбо набагато ліпше, як би хотілось вам, дорогий сусідо, — кидає пісно баба.

На цій мові із передньої хати заходить заспаний вуйко Петро на прізвисько Черчілль.

Як тільки у Мадярщині вибухнула революція, на Закарпатті, як і у всій державі, одразу почалася масова мобілізація резервістів.

Принесли повістку із військкомату і вуйкові Петрові. Невдоволено мурконячи, він зібрався зранку і повернувся на диво спокійний аж пізно увечері, коли всі спали.

— Но та што там інтересного? — запитала тепер баба, коли всілися за сніданок.

— Та-а-а… для вас нічого такого смертельного, — взявся розливати півлітру Черчілль. — Нагнали нас, як баранів, та й по всьому.

— Мене чужі барани не інтересують! — огризнулася Фіскарошка. — Ти скажи, што з тобою?

— Ну почали мене визвідовувати всяке: де служив, який розмір обуви ношу, яку одежу, чи не маю родичів у Мадярщині…

При останньому слові пан Фийса нервово завовтузився і прокашлявся.

— Короче, сесе визвідовування мені надоїло і кажу: «Пане офіцірє, не морочте мені голови: в случаї войни, свисніть — Петро усе дома!»

Дід Соломон тихо зойкнув і стривожено глянув у вікно.

— А тобі, старий, што треба? — спитала баба.

— Та я, небожко, журюся, а чи не возьмуть на войну і мене.

— Вам, няню, нічого боятися, — заспокоїв Черчілль. — На войну беруть лиш молодих вояків, а ви — старий, як ворона!

— А-а-а-а… — заспівав Соломон. — Од руських всього можна чекати: в солдати мене, може, і не возьмуть, а от у генерали можуть загребти, як милого!

Вуйко од несподіванки випустив пляшку із рук і та почала перекидуватись. Проте Черчілль блискавично зреагував і встиг схопити півлітру насамкраю стола.

— О, мамко мої! — простогнав Петро, тримаючись за настрашене серце. — Уже подумав, што умру…

— Маєш правду, — мовила Фіскарошка. — Якби пляшка була впала і розбилась — тобі би точно були алілуя і вічная пам’ять!

— Я, мої золоті, думаю, нам, простим людям, боятися нічого. Якшто прийдуть наші… — подав голосок пан Фийса.

— А котрі сесе наші? — перебила баба.

— З наших я маю не лем мадярів, а й американцюв, англічан. Бо самі мадяри без них слабі. Пам’ятайте: нині завтра у Будапешті уже будуть американські і англіцькі, а може, і французькі вояки… Они точно прийдуть на поміч.

— Вашими би солодкими словами, пане вчителю, бджіл зимою кормити… — скептично мовив дід Соломон. — Є такий на границі маленький, але вредний город Чоп. Руські, пам'ятаю, У