Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Дикий звір дізнається про наближення смерті й намагається сховатися в лісовій гущавині, щоб померти на самоті. Я відчуваю те саме, повір мені, Чарлі! Голос смерті кличе мене, а він ніколи не обманює.

Я обійняв його.

— Твоє передчуття оманливе, брате мій. Хіба в тебе не бувало раніше чогось подібного?

— Ні. Сьогодні — вперше.

— Тоді звідки ти знаєш, що це передчуття смерті? Адже ти ніколи ще такого не відчував?

— Це занадто чітко звучить у мені й говорить, що Віннету загине від кулі, яка влучить у його груди. Голос смерті говорить правду: тільки куля може вбити мене. Вождь апачів не боїться ні ножа, ні томагавка і здатний відбити будь-який удар. Нехай мій брат повірить мені — сьогодні я піду до Країни вічного…

Він запнувся і не договорив останнього слова. За віруваннями індіанців мертві йдуть до Країни вічного полювання. Що ж завадило йому договорити останнє слово? Я знав, що саме: під час спілкування зі мною він поволі перетворився на християнина, хоч наразі й боявся висловити це вголос. Він обійняв мене, помовчав, а потім продовжив:

— Сьогодні я піду туди, куди пішов син доброго Маніту, щоб приготувати для нас дім Отця нашого, і куди за мною прийде колись мій брат Вбивча Рука. Там ми знову зустрінемося, коли не буде більше відмінностей між білими й червоношкірими синами Отця, який однаково любить усіх своїх дітей. Там буде панувати вічний мир, там не буде вбивств, не будуть гнобити червоношкірих, які прийняли білих як своїх братів. Добрий Маніту зважить на терезах справедливості вчинки своїх дітей, а Віннету постане перед ним і проситиме помилувати вбивць свого народу.

Він притиснув мене до грудей і замовк. Його слова зворушили мене до глибини душі. Якийсь внутрішній голос підказав мені, що Віннету мучать справжні, а не оманливі передчуття, тим більше, що його інстинкти й раніше завжди виявлялися правдивими. Однак я сказав:

— Мій брат Віннету вважає себе сильнішим, ніж він є насправді. Він — найсміливіший воїн свого племені, але він — лише людина. Я ніколи не бачив його втомленим, але останні дні виснажили всіх нас. Мій брат втратив багато сил, втома гнітить його душу і позбавляє віри в себе. Але щойно людина відпочине, зникають і похмурі думки. Ходімо, брате мій. Наші супутники чекають нас біля підніжжя гори, ляж поруч із ними й відпочинь.

Вождь апачів вперто похитав головою.

— Мій брат Чарлі не може серйозно пропонувати мені те, що він каже.

— Але чому? Я бачив печеру і знаю, що робити. Я сам поведу людей.

— Чому ти не хочеш, щоб я там був? — запитав Віннету, і його очі дивно блиснули.

— Ти зробив дуже багато, і тобі час відпочити.

— А хіба ти не зробив багато? Більше за мене і більше за інших? Я не залишуся.

— Навіть якщо я попрошу тебе? Навіть якщо я вимагатиму?

— Ні! Ти хочеш, щоб потім мені говорили в очі, що вождь апачів Віннету злякався смерті?

— Ніхто не посміє сказати тобі таке.

— Навіть якщо всі будуть мовчати і ніхто не посміє назвати мене боягузом, залишиться одна людина, чиї докори змусять червоніти від сорому моє обличчя.

— Хто ж це?

— Я сам! Якщо Віннету віддасть перевагу відпочинку перед боєм, якщо Віннету кине свого брата Чарлі в небезпеці, то я перший кричатиму йому у вухо, що він недостойний називати себе воїном і бути вождем сміливого народу. Хіба мій брат хоче вважати мене койотом? Хіба Віннету повинен зневажати самого себе? Ні, краще загинути воїном, ніж жити боягузом!

Я мовчав. Не знав, що маю відповісти на ці гарячі слова. Цей мужній воїн ніколи не пробачив би собі навіть хвилини страху, він не міг дозволити собі зберегти життя, ухилившись від бою. Він не пережив би такої ганьби. Тим часом Віннету продовжував:

— Ми стільки разів стояли лицем до лиця зі смертю. Ти завжди був готовий померти і навіть записав на папері, що я повинен зробити в разі твоєї загибелі. Блідолиці називають це заповітом. Віннету вміє писати, він теж написав заповіт. Смерть кличе мене, тому сьогодні я скажу тобі, де він лежить, і попрошу тебе виконати мою останню волю. Ти готовий до цього?

— Так, хоча найбільше я хочу, щоб твої передчуття не справдилися і щоб ти ще багато сонць зустрічав на землі. Однак якщо тобі судилося померти першим, моїм обов’язком буде виконати твою останню волю.

— Навіть якщо доведеться наражатися на небезпеку, а може, і померти?

— Віннету сумнівається у словах свого брата? Пошли мене на неминучу загибель, і я піду!

— Я знаю, Чарлі, що за мене ти готовий віддати життя. Тільки ти можеш зробити те, про що я тебе прошу. Чи пам’ятаєш ти, як багато зим тому ми говорили з тобою про багатство? Це було так давно! У той час я ще не знав тебе так добре, як сьогодні.

— Пам’ятаю.

— Я слухав тебе тоді й думав, що ти говориш не зовсім те, що думаєш. У той час золото ще мало для тебе певну вартість, чи не так?

— Ти не помилився.

— А тепер? Скажи мені правду!

— Усі білі люди цінують золото, але мені не потрібні мертві скарби і швидкоплинні задоволення. Радість, яку дає золото, недовговічна і примарна, справжнє щастя слід шукати не в багатстві, а в душі людини.

— Я знав, що сьогодні ти скажеш саме так. Я ніколи не приховував від тебе, що знаю безліч місць, де самородки лежать під ногами. Достатньо було б назвати тобі одне з них, і я міг би зробити тебе дуже багатим, але не зміг би зробити тебе щасливим.