Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Добрий Маніту не створив тебе для ледачого й ситого життя, твоє сильне тіло і велика душа призначені для важливіших справ. Тому я не звірив тобі таємниці жодного родовища золота. Ти не ображаєшся на мене за це?

— Ні, — не вагаючись, відповів я. Я стояв перед другом і братом, який, передчуваючи смерть, просив мене виконати його останнє бажання. Хіба міг я в таку хвилину думати про золото й багатство?

— Твої очі побачать багато золота, дуже багато, — продовжував Віннету. — Але воно не стане твоїм. Після моєї смерті відшукай могилу мого батька Інчу-Чуни. Ти знаєш, де вона. Біля її підніжжя, із західного боку, я поховав у землі заповіт. Прочитай його й виконай мою останню волю.

— Присягаюся тобі, я зроблю все, про що ти просиш! — запевнив я вождя апачів. Мій голос тремтів, а в очах були сльози. — Немає у світі такої небезпеки, яка стала б мені на заваді!

— Дякую тобі. Нам час іти. Треба нападати. Я знаю, що не доживу до кінця бою, тому хочу попрощатися з тобою, мій брате. Нехай Добрий Маніту винагородить тебе за все, що ти зробив для мене. Серце моє переповнене словами, які не можуть висловити вуста. Поховай мене в Скелястих горах на березі річки Метсур[44], на коні, з моєю срібною рушницею. Вона не повинна потрапити в чужі руки! А коли ти потім повернешся до людей, то переконаєшся, що ніхто з них не любить тебе так, як любив я. Згадуй іноді про свого друга і брата Віннету.

Суворий вождь апачів ледь стримався, щоб не розридатися, я притиснув його до грудей, і сльози потекли у мене з очей.

— Віннету, брате мій, це всього лише передчуття, яке не справдиться, тінь, яка розсіється. Ти повинен залишитися тут!

— Я іду, — відповів він тихо, але твердо й рішуче, вивільнився з моїх обіймів і покрокував туди, де нас чекали товариші.

Я брів за ним, марно намагаючись знайти аргументи, які зуміли б переконати його відмовитися від участі в битві. Я й сьогодні віддав би все за це. Але, мабуть, таких причин не існувало.

І хоч вождь апачів умів володіти собою як ніхто інший, голос його затремтів, коли він наказав:

— Уже стемніло. Час іти в наступ. Нехай мої брати ідуть за мною.

Один за одним довгим ланцюгом ми піднімалися вгору схилом, тим же шляхом, яким сьогодні вів мене Віннету. Рухатися безшумно в повній темряві набагато важче, ніж удень, і минуло не менш ніж дві години, поки ми нарешті досягли прірви, на дні якої перебували полонені. Внизу горіло яскраве багаття, і в його мерехтливому світлі ми бачили, як мовчазно ходять навколо зв’язаних людей вартові.

Поки ми обв’язували канат навколо величезного валуна, у прерії на схід від гори замерехтіли вогні багать. Відразу з печери на дно кратера вийшов індіанець і щось сказав вартовим; ті пішли за ним. Наш задум виявився вдалим.

Настала вирішальна мить. Я схопився обома руками за канат, щоб першим спуститися вниз, але Віннету твердо відсторонив мене.

— Загін поведе вождь апачів. Нехай мій брат іде за мною.

Наказавши іншим спускатися так, щоб на канаті одночасно було не більше ніж четверо чоловік, Віннету зіслизнув донизу. Я вичекав трохи й теж узявся за канат, за мною пішов Фред.

Неможливо спуститися вниз із висоти ста п’ятдесяти футів і не зачепити жодного каменя. Як на зло, один із камінців упав на дитину, і вона заплакала, а з печери негайно вибіг індіанець. Почувши шум зверху, він підняв голову і тієї ж миті закричав, скликаючи інших воїнів.

— Швидше, Віннету! — вигукнув я. — Швидше, інакше все пропало!

Віннету спустився донизу так швидко, ніби впав. Я теж ледве торкався руками каната, сплетені в товстий джгут ремені пекли мені долоні, наші товариші нагорі побачили, що відбувається, і поспішали, як могли. Через кілька секунд Віннету вже стояв на землі, і відразу ж поруч із ним приземлився я.

Не встигли ми зробити й кроку, як із печери плюнули вогнем дві рушниці, і Віннету впав на землю, як підкошений. Від жаху я застиг на місці.

— Брате мій, Віннету! — покликав я. — Ти поранений?

— Віннету помирає, — ослабленим голосом відгукнувся апач.

Мене охопила дика лють, яку я не міг, та й не збирався стримувати. Тієї ж миті за моєю спиною з’явився Волкер.

— Віннету помирає, — сказав я. — Вперед! Бий їх!

До нас уже бігли п’ятеро індіанців, серед яких я впізнав вождя. Не гаючи часу на те, щоб вихопити ніж або револьвер, я накинувся на них із голими руками.

— Коі-Це! Помри, собако! — закричав я і щосили вдарив його кулаком у скроню.

Вождь індіанців звалився на землю мертвим. Індіанець коло нього, побачивши у світлі багаття моє перекошене обличчя й тіло вождя на землі, опустив занесений для удару томагавк.

— Вбивча Рука! — пробелькотів він.

— Так, це я! Помри й ти!

Я сам себе не впізнавав. Від удару кулака звалився мертвим і другий індіанець.

— Вбивча Рука! — повторювали перелякані червоношкірі.

— Вбивча Рука? То це ви, Чарлі? — здивовано закричав Волкер. — Нарешті я все зрозумів! Зараз ми їм покажемо! Вперед!

Хтось із червоношкірих вдарив мене ножем у плече, але я не відчув болю і наступним ударом повалив додолу свого супротивника. Ще двоє індіанців загинули від куль Фреда. Тим часом зверху спускалися інші наші товариші, вони довели справу до кінця, а я тим часом побіг до Віннету і опустився коло нього на коліна.

— Куди влучила куля? — запитав я.

— Сюди, — прошепотів він, затискаючи лівою рукою рану справа