Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

1928 і 1932 роках. Єльський університет, сказав він, не мав жодної проблеми зі збором «приватних коштів» у 1924 році, тож, звісно, хтось у Сіетлі зможе виділити гроші.

Ульбріксон надто добре знав, що гроші певною мірою росли на деревах у Єлі, і що кошти було значно легше знайти в 1928 році, до депресії, ніж у 1936-му. Ебрайт у 1932 році мав покрити вартість лише транспортування його екіпажа на 560 кілометрів від Берклі до Лос-Анджелеса. Крижаним тоном Ульбріксон запитав Берка, скільки потрібно зібрати і як скоро. До кінця тижня 5 тисяч доларів, відповів Берк. Інакше на Олімпіаду поїде Пенсильванія.

Після зустрічі Ульбріксон похапцем переговорив із Роялом Брогемом і Джорджем Варнеллом, і за кілька хвилин вони вже складали заголовки та писали спеціальні колонки для телеграфування у випуски наступного дня «Пост-Інтеллідженсера» і «Таймс». У Сіетлі через кілька хвилин почали дзвонити телефони. Рей Екман зателефонував своєму помічнику Карлу Кілгору, який, у свою чергу, почав робити місцеві дзвінки. На 22:00 Кілгор завербував у Сіетлі десятки громадських лідерів і склав приблизний план дій. Уранці вони відкриють свою штаб-квартиру у Спортивному клубі Вашингтона, виберуть голову, а також створять групи зі збору коштів. Тим часом, усі взялися ще інтенсивніше телефонувати. Ел Ульбріксон намагався не тривожити своїх спортсменів. Це була та дрібниця, через яку він не хотів змушувати їх непокоїтись. Він розказав їм коротко, наскільки можливо, про брак фінансування, і вони пішли спати тієї ночі з вірою, що все буде добре.

Наступного ранку Коротун Хант написав короткого листа до батьків: «Мрія збувається! О, мої любі, як же нам пощастило! Ніхто не може сказати мені, що ми не впіймали стару пані Удачу за хвіст». Згодом він і решта членів екіпажа спустилися вниз на сніданок із морозива і мускусної дині, перш ніж з’явитися перед камерами кінохроніки студії «Фокс Мувітон».

За кілька годин жителі Сіетла прокинулись під тривожні заголовки новин по радіо та в газетах. Усе місто взялося до роботи. Студентки, що були на літніх канікулах, вхопили бляшані банки і почали ходити від дверей до дверей по сусідніх районах. Пол Кофлін, президент об’єднання випускників, почав телефонувати декому з найбільш відомих випускників університету. Тисячі значків на лацкани швидко надрукували, і студенти, що були в кампусі на літній сесії, почали продавати їх по 50 центів за штуку у вестибюлях. Радіодиктори переривали ранкові програми для звернень про збір коштів. У центрі міста І. Ф. Дікс, генеральний менеджер компанії «Тихоокеанський телефон і телеграф», підписався як голова кампанії. У найкоротші терміни телеграми почали розлітатися з офісу Дікса в торгово-промислові палати кожного міста, містечка і поселення в країні. Понад тисячу листів були відправлені на адреси «Американського легіону» та інших громадських організацій і братств.

До полудня почали сипатися гроші й обіцянки: щедрі 500 доларів від «Сіетл Таймс» для почину, 5 доларів від кафе «Хайд Евей Біер», 50 доларів від могутньої «Стандард Ойл», 1 долар від донора, що побажав залишитися анонімним, 5 доларів від Сесіла Блогга із Такоми, одного з рульових Хірама Конібеара. Гроші почали надходити також і з рідних міст хлопців, де їхні досягнення були основними новинами протягом кількох тижнів: 50 доларів із Монтесано Боббі Мока, 50 доларів із Беллінгема, найближчого містечка до молочної ферми, на якій виріс Горді Адам, 299.25 долара із Олімпії Дона Х’юма, 75 доларів із Секвіма Джо Ранца. До кінця першого дня кампанії добровольці продали 50-центових значків на суму 1523 долари. Наприкінці другого дня Т. Ф. Девіс, голова Торгово-промислової палати Сіетла, поклав завірений чек на 5000 доларів у конверт і відіслав його авіапоштою Елу Ульбріксону.

До того часу Ульбріксон і хлопці безтурботно готувалися до відплиття в Німеччину на пароплаві «Манхеттен» 14 липня. Усього за кілька годин після зустрічі з Генрі Пенном Берком і своєї короткої бесіди з Роялом Брогемом та Джорджем Варнеллом того вечора Ульбріксон натягнув на обличчя свій найкращий безпристрасний вираз — так би мовити, його природний вираз, повернувся до Берка і AOК та заявив, що, у дійсності, Вашингтон має кошти, щоб оплатити свою поїздку до Берліна. Потім, перш ніж будь-хто зміг би поставити незручне питання про те, як йому вдасться отримати на руки 5 тисяч доларів так швидко, він поспішно прийняв запрошення Спортивного клубу Нью-Йорка скористатись його тренувальною базою в сусідньому передмісті на Лонг-Айленд Саунд та швидко вислизнув із Принстона.

Коли хлопці, тепер офіційно олімпійська веслувальна команда США у класі вісімок, оселилися на острові Траверс, вони, переважно без їхнього відома, починали ставати національними знаменитостями. Удома в Сіетлі вони вже були повноцінними суперзірками. Східні тренери та спортивні оглядачі стежили за ними з постійним збільшенням інтересу відтоді, коли вони ще першокурсниками перемогли в Поукіпзі в 1934 році. І тепер, після споглядання тих останніх 20 гребків у Принстоні, газетярі з усієї країни починали оприлюднювати те, що багато з них відразу подумали, коли побачили, як Джо і його товариші по команді раптово виринають із сутінків того вечора в Поукіпзі 2 тижні тому. Саме ці юнаки можуть стати найвизначнішим університетським екіпажем усіх часів.

Острів Траверс був розташований на Лонг-Айленд Саунд, на південь від Нью-Рошель. Тренувальна база Спортивного клубу Нью-Йорка на ньому була зведена в 1888 році і простяглася на 12 ретельно доглянутих гектарах, у центрі яких стояв шикарний, просторий клубний будинок. Умістивши офіційну їдальню і устричний бар, більярдний зал, повнофункціональний спортивний зал, човнову пристань, усіляке мислиме спортивне тренажерне обладнання, приміщення для стендової стрільби, бейсбольний майданчик, боулінг, боксерський ринг, тенісні корти, корти для сквошу, бігову доріжку, турецькі лазні, басейн, перукарню, хімчистку і широкі, просторі газони, база була, практично, заміським клубом для спортсменів-аматорів, а також чудовим місцем для проведення суспільних заходів округу Вестчестер. Вона надавала легкий доступ до відмінної акваторії для веслування на протоці. І що було найпривабливішим для хлопців із полів, лісів і малих містечок Тихоокеанського Північного Заходу, вона знаходилась усього в кількох кілометрах від усіх численних таємниць і чудес міста Нью-Йорк.

Виснажлива спека продовжувала наростати на Східному