Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

О восьмій треба бути в домі нареченої, на віа Мілано. Двадцять хвилин дороги! А вже чверть на восьму.

Вернулася, випровадивши прикажчика, служниця.

— Ні слова! — закричав на неї синьйор Горі. — Спробуйте-но краще зав’язати цю краватку.

«Ну годі вам… зараз усе зроблю… А то комірець…»— забубоніла вона. І, старанно витерши фартушком тремтячі руки, взялася до справи.

Хвилин п’ять панувала тиша. І сам Горі, і вся кімната застигли, ніби в чеканні Страшного суду.

— Ну як, готово?

— E-ex, — зітхнула стара.

Професор Горі схопився на ноги й заволав:

— Годі! Пустіть! Більше несила!

Він зазирнув у дзеркало і враз так розлютився, що сердешна служниця аж затрусилася. Він незграбно вклонився і побачив, як фалди по-чудернацькому розійшлися й зійшлися. Тоді він рвучко крутнувся, мов кіт, якому щось причепили до хвоста. І тут — т-р-р — фрак луснув під пахвою.

Горі аж скипів від люті.

— Це по шву! По шву! — кинулася до нього служниця. — Зніміть, я зараз зашию!

— Ніколи! — гримав професор. — Я так піду, так піду, достолиха! Нікому руки не подам! Пустіть, я піду!

Він сердито вив’язав краватку, накинув пальто на свій ганебний стрій і вибіг на вулицю.

Зрештою не так уже все й погано, сто чортів. Сьогодні весілля його улюбленої учениці — Чезари Рейс. Вона заслужила це щастя. Так самовіддано працювала, сердешна, довгі роки навчання.

Дорогою він розмірковував про те, які дивовижні обставини призвели до цього шлюбу. Так… але ж яке прізвище в нареченого? Горі пригадав, як той прийшов до них в учительський інститут — шукати дітям своїм гувернантку. Такий багатий удівець, синьйор… Грімі? Гріті? Ні, Мітрі! Ага, так, Мітрі!

Ось як усе сталося. Рейс дуже бідувала. Вона в п’ятнадцять років лишилася сиротою без батька і билася як риба об лід, щоб прогодувати стару матір, — шила, давала приватні уроки. Та ще й училася, одержала учительський диплом. Горі, вражений завзяттям Чезари, клопотався за неї по закінченні інституту і виклопотав їй місце вчительки в Римі. Потім до нього звернувся цей синьйор Гріті… (Гріті, Гріті, от, Гріті його прізвище, а не Мітрі!)… і він рекомендував йому Чезару Рейс. Через кілька днів той прийшов знову, засмучений. Чезара Рейс відмовилася від місця гувернантки. Вона надто молода, недосвідчена, кинути свою стареньку маму не може, а найдужче вона боїться пліток. Треба було бачити, як вона все це щебетала і які міни корчила, свавільниця!

Чарівна вона дівчина, ця Рейс. І на вроду саме така, яка йому найбільш до вподоби. Та ще й доля її не милувала (недарма Горі був викладачем словесником — він так думав: «доля її не милувала»), і це надало рисам дівчини якоїсь витонченості і журливої, лагідної шляхетності.

Тож не дивно, що цей синьйор Грімі… (так, либонь, його прізвище все-таки Грімі)… Не дивина, що цей синьйор Грімі, як глянув на неї, то й закохався по самі вуха. В житті так буває. Приходив три-чотири рази, і все марно. Тоді Грімі звернувся до нього, її вчителя, попросив замовити за нього слово. Адже синьйорина Рейс така гарна, така скромна і така чеснотлива. Його дітям вона буде не гувернанткою, а другою матір’ю, Чому б їй не згодитися? Горі радо зголосився допомогти, і Чезара Рейс поступилася. І от сьогодні весілля, хоча його рідня проти, всі ці… Грімі? Гріті? Ні, здається, все-таки Мітрі.

— Ану їх до біса! — підсумував гладкий синьйор Горі, відсапуючись.

Нареченій слід дарувати квіти. Вона так просила його бути за свідка на шлюбній церемонії. Але він їй сказав, що тоді змушений буде зробити їй подарунок, гідний високого становища нареченого, а це не з його кишенею, аж ніяк не з його кишенею. Досить того, що він вирядився в цей фрак! А квіти — будь ласка. Збентежений і несміливий, Горі зайшов до квіткарки й купив китичку зілля з двома-трьома квіточками. Квіточок небагато, а грошей викинув чимало.

Звернувши на віа Мілано, він побачив у глибині вулички, біля будинку, де жила Чезара, натовп роззяв. Так і є, він спізнився. Он і карети біля під’їзду. Мабуть, люди зібралися подивитися на весільний кортеж. Горі підійшов до будинку. Чому це всі так на нього витріщилися? Фрака під пальтом не видно. Може, фалди? Він озирнувся назад. Ні, не видно. То що ж воно таке? Що сталося? Чому зачинені вхідні двері?

Швейцар спитав його тихим скорботним голосом:

— Ви на весілля, синьйоре?

—  Авжеж… Мене запрошено.

— Бачте… весілля не буде.

— Як це не буде?

— Бідолашна синьйора… мати синьйорини Чезари…

— Померла? — вигукнув Горі, ошелешено дивлячись на двері.

— Минулої ночі… несподівано…

Горі став як укопаний.

— Святий Боже, що ж це? Мати?.. синьйори Рейс?..

Він обвів розгубленим поглядом усіх присутніх, ніби шукав у їхніх очах підтвердження цих страшних слів. Букет упав на брук. Горі нахилився й одразу відчув, як під пахвою рветься фрак. Він завмер. О господи! Луснув, клятий!

Цей фрак призначався для весілля, а тепер він постане в ньому перед лицем смерті. Що робити? Піднятися в такому вигляді? Вернутися додому?

Він підібрав квіти й розгублено подав їх швейцарові.

— Будь ласка, потримайте. — І увійшов до будинку. Спробував вибігти сходами; перший марш подолав легко. Але на останньому поверсі — клятий жилет! — йому забило дух.

Він увійшов до вітальні і відразу помітив якесь сум’яття серед тих, хто зібрався: ніби при його появі хтось зник або раптово урвалася жвава розмова.

Знітившись неабияк, Горі зупинився на порозі й розгублено озирнувся. Він був один у цьому ворожому таборі. Довкола поважне панство, рідня і друзі нареченого. Ось ця стара, мабуть, його мати. А ці дві старі дівки — певно, сестри або кузини. Він незграбно уклонився. (О Господи! Знову фрак!) Зігнувшись, ніби його вдарили в живіт, він швидко роззирнувся: чи не почув хто, як затріщало. Знову цей клятий шов під пахвою! Ніхто на його уклін не відповів, наче скорботна мить не припускала навіть легкого кивка. Якісь люди (либонь, близькі друзі) розгублено юрмилися довкола одного з чоловіків. Горі, придивившись, упізнав у ньому нареченого. Він зітхнув з полегкістю і кинувся до нього:

— Синьйоре Грімі…

— Мігрі, до ваших послуг.

— Ага, Мігрі!.. Атож! А я все думаю… Грімі, Мітрі, Гріті… А Мігрі мені й на думку не спало! Даруйте… Я — професор Фабіо Горі… якщо пригадуєте… ми з вами бачилися в…

— Дуже радий, але… — кинув той, згорда міряючи його поглядом, потім раптом згадав: — А, Горі… як же. Ви, мабуть, ну, так би мовити, причинець…