Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

непрямий призвідник цього шлюбу. Авжеж, брат казав мені…

— Прошу, прошу? То ви що, брат синьйора?..

— Карло Мігрі, ваш покірник.

— Дуже радий, дуже радий… Ви схожі як дві краплі води, достолиха! Даруйте мені, синьйоре Грі… Мігрі, так… Але цей грім з ясного неба… На жаль, я… себто я, на жаль, не… ну, не те щоб призвідник… непрямо… так би мовити, сприяв, це так…

Мігрі відмахнувся і встав.

— Дозвольте відрекомендувати вас моїй матері.

— Вважатиму за честь!..

Вони підійшли до канапи, половину якої займала стара гладуха в чорному. Пухнасте сиве волосся, розсипаючись з-під чорного очіпка, обрамляло її пласке обличчя, жовтаве, як пергамент.

— Мамо, це синьйор Горі. Ну, той самий, знаєш… котрий залагодив шлюб Андреа.

Стара синьйора звела важкі сонні повіки. Її каламутні, безвиразні очі розплющилися по-різному — одне більше, друге менше.

— Бачите, я… — пробурмотів учитель, вклоняючись так, щоб під пахвою не тріщало, — я… не те щоб залагодив… як би це сказати… Я просто…

— Рекомендували гувернантку для моїх онуків, — загула, як у бочку, стара. — Авжеж! Так буде правильніше.

— Я ж і кажу… — жебонів Горі. — Знаючи високі чесноти і скромність синьйорини Рейс…

— О, гарна дівчина, що й казати! — погодилася стара, поволі опускаючи повіки. — Повірте, ми всі співчуваємо…

— Таке горе! І так зненацька! — вигукнув Горі.

— На все воля Божа! — зітхнула стара.

Горі глянув на неї.

— Жорстока доля…

Тоді, роззирнувшись по вітальні, він спитав:

— А… де ж синьйор Андреа?

Відповів йому брат нареченого — удавано байдуже:

— Хтозна… щойно був тут. Мабуть, пішов приготуватися.

— О! — вигукнув Горі, раптом оживаючи. — То весілля все-таки відбудеться?

— Ні! Таке скажете! — підхопилася ошелешена стара. — О Господи Боже! Коли в домі покійниця? О-о-о!

— О-о-о! — луною озвалися нажахані старі діви.

— Він збирається в дорогу, — пояснив Мігрі. — Сьогодні вони мали поїхати до Туріна. У нас фабрика в тих краях, у Вальсангоні. Його присутність там необхідна.

— І… він поїде? — спитав Горі.

— Мусить. Не сьогодні, так завтра. Це ми наполягли. Адже ясно, що лишатися йому тут не годиться.

— Так краще… їй, звісно… — загула стара. — Злі язики…

— Атож, атож, — підхопив брат. — Та й діла не ждуть, знаєте… Цей шлюб був дещо…

— Непродуманий, — підказала одна із старих дів.

— Ну, скажімо, дещо поквапливий, — спробував пом’якшити Мігрі. — Це нещастя впало на них ніби для того, щоб дати час… саме так, щоб дати час на роздуми. Жалоба, бачте… От і можна буде поміркувати, усе тверезо зважити…

Горі аж занімів. Ці слова, усі ці обережні недомовки дратували його не менше, ніж тісний фрак, що луснув під пахвою. Легенько смикни, і все розлізеться по шву. Точнісінько так само, як може одірватися рукав, тільки-но смикни — відразу прорветься назовні вся облуда і лицемірство цих панів.

Горі відчув раптом, що не витримає більше й хвилини. Найдужче дратувало його біле мереживо на комірі чорної сукні старої. Таке мереживо чомусь завжди нагадувало йому про такого собі П'єтро Карделло, галантерейника з його рідного села. У того ще була величезна гуля на потилиці… Горі мало не пирхнув, але вчасно стримався і зітхнув по-дурному:

— Ех… Бідолашна дівчина, ех!

Тоді посипалися співчуття. Опам'ятавшись, Горі спитав з серцем:

— Де вона? Можна її бачити?

Мігрі показав йому на двері.

— Ось сюди, прошу.

І Горі вискочив з вітальні.

На білій постелі лежало простерте захололе материне тіло. Голову небіжчиці прикрашав величезний туго накрохмалений чепець.

Ввійшовши, Горі побачив тільки його. Роздратування його наростало, він був розгублений, ошелешений, голова йшла обертом. І видовище смерті його не зворушило, а радше прикро вразило. Яке безглуздя! Який безглуздий, жорстокий забобон! Ні, хай їм біс, не можна кидати все напризволяще!

Непорушність небіжчиці здавалася йому вдаваною, ніби ця нещасна стара жінка у величезному накрохмаленому чепці зумисне простяглася тут, на ліжку, аби підступно відібрати щастя у власної доньки. Горі так і поривало гукнути:

— Встаньте, встаньте, бідолашна моя синьйоро! Тепер не час отак жартувати!

Чезара Рейс уклякла коло ліжка. Вона вся зіщулилася і вже не плакала, ніби заціпеніла від безнадії та розпуки. В її чорних скуйовджених косах ще з вечора стирчали паперові папільйотки.

Але навіть тут Горі відчув не співчуття, а скоріше прикрість. Головне зараз — підняти її з підлоги, вирвати з цього заціпеніння. Він не дасть долі зламати її. Цій долі, що так ницо підсобляє всім цим лицемірним панам у вітальні. Ні, не попустить! Усе готове! Ті пани прийшли у фраках, як він, прийшли на весілля! Треба лишень, щоб комусь вистачило волі підняти цю сердешну дівчину, повести її, потягти ось так, майже непритомну, аби тільки весілля відбулося сьогодні. А то вона пропаде.

Не так воно й легко — протиставити свою волю лихій волі всіх цих людей. Та коли Чезара кволо ворухнула рукою і промовила, не піднімаючи голови: «Бачите, вчителю?» — Горі не витримав.

— Атож, голубонько, атож! — заволав він так гучно й сердито, що дівчина стрепенулася. — Тільки ти встань! Мені важко опуститися навколішки! Ти сама встань! Вставай! Мерщій! Зроби мені таку ласку!

Ошелешена його тоном, дівчина стрепенулася і вражено глянула на нього.

— Навіщо? — спитала.

— А от навіщо, голубонько… Ти тільки спершу встань! Кажу ж тобі, я не можу опуститися навколішки! О Господи! — промовив Горі.

Чезара підвелася. Глянула на материне тіло, затулила обличчя руками й заридала. Та він схопив її за руку і люто затряс її, хвилюючись дужче, ніж раніше.

Вона глянула на нього, насилу стримуючи сльози, і спитала:

— Як же мені не плакати?

— Плакати зараз не треба. Не час зараз плакати! — сердито мовив Горі. — Ти, дочко, тепер одна на світі і маєш про себе дбати. Ясно? Сама повинна про себе подбати. Тепер, саме тепер! Збери в кулак усю свою мужність. Зціп зуби і роби, як я скажу.

— Що мені робити?

— Нічого особливого. Спершу повиймай папірці з кіс.

— Святий Боже! — простогнала вона, знімаючи папільйотки тремтячими пальцями.

Горі не давав їй опам’ятатися:

— Отак, отак, голубонько. А зараз іди до себе, одягни скромну сукенку, надінь капелюшок і поїдемо!

— Куди поїдемо?

— В мерію, дочко!

— Господи, що це ви кажете?

— Я кажу: поїдемо в мерію, зареєструємо шлюб, а потім — до церкви. Весілля буде сьогодні. А то пропадеш. Бачиш, як задля тебе вичепурився? Фрак надів! Буду за свідка, як ти й хотіла. Покинь ненадовго свою бідолашну неньку. Її ти не образиш. Вона сама хоче, щоб ти так зробила. Твоя мати хоче! Послухайся мене, ходи одягнися, а я піду і все залагоджу.

— Ні… ні… як можна… — заголосила Чезара, знову схиляючись головою