Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Командир теренової боївки Іван Ільчук

1. Розвідник Лис

На соснових колодах, що в робочій зоні неподалік від перепускної вахти, збиралися люди з різних цехів, щоб почекати коли наглядачі почнуть пропускати до житлової зони. У гурті — Степан Вірун, Іван Долішній, Степан Іллюк, Іван Струтинський, Роман Гурний і я. Три литовці сіли трошки осторонь і гомонять собі по-литовськи. Підходить Іван Ільчук — кремезний середнього зросту світлоокий волиняка. Підняв руку, в знак привітання:

— Здорові були, кого не бачив!

— Добридень! Здоров був! — залунало з гурту. Простягнув і мені руку.

— Ну, як вам робота в сушарці, не думаєте висушити своє тіло, мов соснові деталі?

— Тіло має свою воду і щоб м’язи не висохли, воно виділяє вологу із себе, — відказую я.

— А вистачає води?

— У водогоні вистачає.

— То чим же висушування сосни відрізняється від висушування тіла?

— Тим, що соснові деталі, щоб не тріскалися, побризкуємо час від часу водою зверху, а своє тіло я поповнюю водою з середини, — пояснюю.

— А що коли б не дати води?

— Людина знепритомніє.

— А далі?

— А далі почне висихати.

— То коли б прив’язав між деталями мента, то можна б висушити на сухар?

— Якщо зразу не знепритомніє, то вчинить лемент.

— Друже Левку, це жарти. Краще розкажіть, як Дужинський лікувався джмелем, ви ж чули новину?

— У жилій зоні вже всі чули, — розповідаю я. — Ви ж знаєте передісторію? Хтось прочитав у журналі “Знання та праця”, що від ревматизму, крутіння в ногах і болях у суглобах вельми допомагає укус бджоли. Надруковано рецепт: бджолу треба ставити в те місце, яке болить. Першого дня одну, другого — дві, третього — три, і так можна збільшувати аж до 15–20, а потім назад: 19–18–17…

Стаття каже: коли від першого укусу тіло пухне дуже, то бджоли не допоможуть, коли не пухне чи ледь-ледь пухне, то можна збільшити, а якщо опух не спадатиме й болітиме, то — зупинити лікування. Мода лікуватися бджолою охопила півзони. Я також посадив собі одну на литку.

— А ви, Йване, не садили собі?

— Ні, не садив. Подивлюся спершу, що з того вийде в інших.

— Коли я собі посадив бджолу, то литка опухла трошки. Думаю: посаджу другу, коли опух спаде, а він не спадав три дні, то я більше не ловив бджіл. А Дужинський поставив одну — не пухне, назавтра поставив дві — не пухне. І тоді, щоб не ганятися за трьома, він зловив великого чорного джмеля й посадив на ногу. Джміль його так шпигонув, що Романові дух перехопило і пухнути почала не нога, а все його тіло. Хлопці підняли регіт, а в Романа закрутилася голова. Бачать — не жарти, може впасти і сконати. Кинулися бігом у санчастину, а інші тягнуть туди Романа, там наш медбрат Верхоляк врятував його якимось уколом.

Іван Струтинський і каже:

— Між іншим, поки відбувалося це смішне й небезпечне лікування чорним джмелем і боротьба за врятування від смерти Дужинського, поет Юрко Литвин склав епітафію на той випадок, коли б довелося поховати Дужинського і поставити на його могилі високий хрест. Напис мав би бути на табличці українською і мордовською мовами: “Тут спочиває відважний Дужинський, який помер від укусу джмеля”.

— Як тепер почуває себе Роман? — запитав Ільчук.

— Оклигує. І трохи злиться на всіх, що глузують з нього, — повідомив Гурний.

— Зате, мабуть, не крутитиме ревматизм ноги… — жартівливо протягнув Ільчук.

— Підходь! — пролунала команда від вахти для пропуску в’язнів з робочої до житлової зони.

Ми піднялися з колод і пішли у напрямку вахти, поступово вишиковуючись один за одним.

Ільчук пішов першим, але не квапився до барака, зачекав на мене й питає:

— Який у вас, Левку, настрій? Я не бачив вас зажуреним. Ви справді не тужите за свободою?

— Не тужу. Проте й вас не бачив у тузі. Ви часто посміхаєтеся, і обличчя й очі ваші світяться внутрішнім спокоєм і добротою. Схоже, що вас не гнітить неволя.

— Чого б я мав журитися, — відповів Ільчук. — Бог поклав на мене обов’язок захищати рідну землю. Я в його волі і не нарікаю.

— Ви волиняк, то либонь, православний чи греко-католик?

— Православний.

— Ви вірите в Ісуса Христа?

— Вірю.

— Вірите що такий був, чи вірите, що він був Бог?

— Вірю в нього, як у Бога. А ви?

— Я вірю, що існує Творець, який створив космос, світ і все на світі. Вірю, що був Христос, але не як Бог, а як надзвичайно сильного розуму й волі людина. Не вірю в народження Марією сина без чоловіка, не вірю в воскресіння.

— Ви не християнин.

— Християнство — це одне, віра в Бога-Творця це інше. Я вірю в Бога-Творця, і тому ваші слова, що я не християнин, не ображають мене і не відлучають ні від чого.

— Відлучають від християн.

— Не відлучають від християнства як звичаїв, традицій, гуманістичної моралі. Християнство становить значну частину народних звичаїв, традицій, ритуалів. Я визнаю їх і хотів би їхнього відродження. Більше того, боротьба проти московської імперії примушує нас у всіх галузях життя виробляти спростування її ідеологічних і моральних засад, тож її атеїзму логічно протиставляти віру в Бога. Позаяк християнство — антипод атеїзму, то чому не протиставляти його комуністичній атеїстичній аморальності? Зрештою, наша програма боротьби не може обмежуватися запереченням всього московсько-імперського, вона повинна мати позитивну частину, тому комуністичній лжекласовій моралі протиставляємо християнську мораль, їхній диктатурі так званого пролетаріату протиставляємо ідеял демократії тощо.

— Ви, Левку, теоретизуєте, правильно теоретизуєте, а я вірю в Бога душею. І ця віра багато разів рятувала мене від смерти, ця віра допомагає мені жити в концтаборі.

— Йване, ми знайомі вже, либонь, більше року, а все ще якось не дійшло побалакати більше про вашу справу, а мені вельми хотілось би знати більше про вашу боротьбу. Як ви думаєте, може б ми продовжили розмову після вечері?

— Радий буду. Приходьте на стометрівку за санчастину і я туди прийду.

— Думаю, що ту стометрівку кадебіст Литвин добре прослуховує.

— Навряд. Апаратура, що бере людську мову на чималій