Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

відстані поки що вельми громіздка. Такої апаратури немає на солдатській сторожовій вежі і в ментовській вахті немає.

— А звідки ви знаєте?

— Вахту підмітає і протирає мій знайомий зек. Менти відкривають йому все приміщення. Коли б там була апаратура, вони б не пускали зека.

— А може, вони використовують найновішу мікротехніку?

— Для новішої дорогої мікротехніки чекісти мають інші місця застосування — іноземні посольства і консульства, а не наш ізольований і практично бездіяльний контингент.

— Думаєте, вони не дуже нами цікавляться?

— Цікавляться, але їм вистачає інших способів, формально задокументованих: доносів агентури та нашого листування. Зрештою, їм до певної міри властивий погляд на нас, як на мишей в клітці: для господаря клітки не має ні найменшого значення, про що говорять між собою миші і що там вони собі думають — клітка в руках господаря, він спостерігає за ними зверху і в будь-який момент спроможний їх усіх розплющити гамузом. А, зрештою, наплював я на їхні підслухування. Вони знають, за що сиджу. А ті факти й обставини боротьби, що були перед арештом таємницею і не виявлені в час слідства, за минулі одинадцять років перестали бути таємницею. Та й ніхто ж не тягне за язика, щоб їх згадувати.

— Я знаю, що ви, Йване не каєтеся. В’язні кажуть, що ви горді з того, що боролися проти окупантів.

— Так, — відповів Ільчук.

— Що ви кажете чекісту, коли він вас викликає для бесіди?

— Кажу, що війну почав не я, а вони, бо не я пішов у їхню землю зі зброєю, а вони прийшли в мою землю, і я став її захищати, як всякий господар захищає свою домівку.

— Ви працюєте на кролятні. Кролятня на відшибі. За нею стукачам незручно спостерігати. Фактично, за вами зовсім слабкий нагляд. Пане Йване, чого вас, упертого націоналіста, кум тримає на такій блатній роботі?

— Кролів розподіляє начальство, але від мене залежить — кому кращого. Це виявляється важливішим за ідеологію. По-друге, кролів треба вміти доглядати, та й не вельми це легка праця.

— Гаразд, побігли до бараків за ложками, бо проґавимо вечерю.

Ми розійшлися і кожен хутко попрямував до свого загону, аби встигнути в лаву й під командою бригадира йти до їдальні.

По вечері зустрілися в обумовленому місці.

— Левку, ну як вам вечеря?

— Нічого, нормальна. До порції ніщимного пенцаку додав дві ложки олії, то й добре попоїв.

— Пенцак, зауважив Ільчук, — галицьке слово. Чи й на Чернігівщині воно є?

— У нас на Чернігівщині таку страву називають ячною кашею, а у вас на Волині?

— На Волині називають, як і у вас на Чернігівщині, проте в таборах від галичан ми багато слів узяли, і пенцак — одне з них.

— Я багато наслухався розповідей про різницю між галичанами і волиняками. Шукаю сам цю різницю. В’язні, що давно сидять, поступово втрачають особливості своїх місцевих говірок і говорять усередненою мовою і все рідше від галичанина чуєш “буду ся купав”, а від волинянина “гурок”, а за зовнішністю здається, що серед волиняків більше світлооких та світло-русих, аніж серед галичан, та й то це, мабуть, тільки поверхове враження. Ще, здається, що серед галичан більше струнких, а серед волинян — кремезних.

— Це зовнішність, а коли говорити про важливіше — психологію та звички, то є значна різниця. Галичани — греко-католики, волиняки — православні. Галичани відчувають субординацію і дисциплінованість, у волиняків цього зовсім мало. Галичани розподіляють обов’язки і знають, що кожен має робити своє, у волиняків це менше розвинене і в нас кожен має більше сам проявляти ініціятиву. Коли галичани утворили сотню й сотенний призначив сотенного господарчого, то всі знають, що цей господарчий має і одягнути, і взути, і нагодувати сотню. Коли волиняки організували сотню, то сотенний заганяє босу сотню в ліс і через три години вона виходить з лісу вся взута в липові постоли.

— Я цей жарт уже чув.

— Цей жарт, — мовить Ільчук, — лише спрощений вираз суті різниці між волиняками і галичанами.

— Якщо ця характеристика правильна, тоді галичани мали б бути кращі для регулярної армії, а волиняки для партизанської війни.

— Мабуть, тому повстанська армія й народилася на Волині.

— Ви думаєте, що ця різниця походить від племінної різниці чи від впливу різних християнських церков?

— Важко сказати, пане Левку, про різницю між плем’ям волинян і дулібами, що становлять основну частину населення Галичини. Ближче до нас релігійна різниця і її легше вивчати. Ясна річ, що греко-католицька церква більш централізована й авторитарна, ніж православна. За чотири століття виховної роботи вона, очевидячки, і справила той вплив на галичан.

— Між іншим, — вставив я, — добрий вплив.

— Авжеж, — каже Ільчук. — Хоча кожен почувається затишніше в своєму власному середовищі. І я почуваюся краще в своєму православному середовищі. Виріс у волинській сільській хаті. Батько й мати дбали про землю, коней, корів, свиней та інше селянське добро. Малоосвічені і читали небагато. Як віруючі православні, боялися гріха і в неділю не працювали. Ходили до церкви і нас водили. А після церкви, бувало, сядемо на лавках навколо столу, й батько читають “Кобзаря” або Біблію — обидві ці книги лежали на покутті під образами. З Біблії я сприймав, що треба вести чесне життя, не грішити, і дбати про свою душу, що земне життя — тимчасове, а на небі — вічне, отже, треба дбати про вічне. З “Кобзаря” зрозумів, що треба боротися за незалежність України.

1941 року, за словами Івана Ільчука, коли йому вже виповнилося двадцять, почалася війна. Німці прогнали москалів, і в село прийшла група націоналістів. Вони скликали село на загальні збори, назвалися націоналістами і розповіли, що настала пора розгортати боротьбу за самостійність України і закликали молодих чоловіків та хлопців іти з ними. Сказали, що по всій Волині починається рух за мобілізацію до боротьби, що всі громадські організації гуртуються навколо ОУН, яка й керуватиме боротьбою. Три хлопці погодились іти з ними. Іван не пішов. А коли дійшла чутка, що німці після проголошення у Львові акта відновлення держави заарештували понад дві сотні українських керівних діячів, Іван з шістьома сільськими хлопцями вирішили створити збройну групу і піти в ліс для боротьби супроти німців. З кількох навколишніх сіл до них пристало ще вісім чоловік. За командира обрали Нестора Джулая, що служив у польському