Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

лічачи тебе.

— Як не лічачи мене?

— Так, і ти будеш.

— Я?

— Так, ти. Штрикни його за королівським звичаєм, поки ми давитимем.

— Сір, — сказав Генріх, — ви надто добрі до мене. Але як ви довідались?

— Е, чортів ріг! Здається, дурень вихвалявся. Він ходив до неї то в Лувр, то на вулицю Клош-Персе. Вони складали вірші вдвох; хотів би я побачити вірші цього франтика; пасторалі: Біон і Мосхус[95], Дафніс і Коридон![96] Гляди ж, візьми з собою добрий кинджал.

— Сір, — сказав Генріх, — коли поміркувати...

— Що?

— Ваша величність зрозумієте, що я не можу взяти участі в такій експедиції. Мені здається, що взяти в ній участь особисто мені не годилося б. Я надто зацікавлена в справі особа, щоб моє втручання не визнали за прояв люті. Ваша величність мститеся за честь своєї сестри над фатом, що десь вихвалявся, зводячи наклеп на мою дружину, — це дуже натурально, і честь Маргарити — а я обстоюю її невинність, сір — не потерпить від цього; але якщо я сам візьму участь в справі, — це інша річ; моя участь перетворює акт правосуддя на акт помсти. Це буде вже не покарання, а вбивство; моя дружина стає не обмовленою, а винною.

— Чорт візьми, Генріх, твої слова просто золото! Я щойно казав це своїй матері; розум у тебе просто диявольський.

І Карл ласкаво подивився на зятя, що відповів на комплімент поклоном.

— Проте, — додав Карл, — ти задоволений, що тебе звільняють від цього франта?

— Усе, що ви робите, ваша величність, добре, — відповів король Наварський.

— Добре, я сам зроблю твоє діло; не турбуйся, воно буде зроблене не гірше.

— Я покладаюсь на вас, сір, — сказав Генріх.

— Тільки о котрій годині приходить він звичайно до твоєї дружини?

— Коло дев’ятої вечора.

— А йде від неї?

— До мого приходу, бо я ніколи не застаю його.

— Коло...

— Коло одинадцятої.

— Добре. Зайди сьогодні опівночі — справа буде кінчена.

І Карл, від душі стиснувши руку Генріху і запевнивши його ще раз в своїй приязні, вийшов, насвистуючи свою улюблену мисливську пісеньку.

— Чорти б його взяли! — сказав беарнець, слідкуючи за ним очима. — Я дуже помиляюсь, якщо все це чортовиння походить не від королеви-матері. Вона вже справді не знає, що й вигадати, щоб посварити таке добре подружжя, як я з моєю жінкою.

І Генріх почав сміятись, як він сміявся, коли ніхто не міг ні бачити, ні чути його.

Коло сьомої години вечора, в той же день, коли відбувалися всі ці події, вродливий молодий чоловік, щойно викупавшись у ванні, вищипував собі волоски і з задоволенням походжав, наспівуючи якусь пісеньку, перед дзеркалом в одній з кімнат Лувра.

Тут же, збоку від нього, спав чи, певніше, потягався на ліжку другий молодий чоловік.

Один був наш друг Ла Моль, якому без його відома так багато приділяли уваги протягом дня і ще більше, може, тепер, а другий — його товариш Коконна.

Справді, гроза вибухнула навкруги нього так, що він не чув, як гуркотів грім, не бачив, як блискала блискавка. Вернувшись о третій годині ранку, він пролежав у ліжку до третьої години дня, напівсплячи, напівмріючи, будуючи замки на сипучому піску майбутнього; потім він устав, пробув годину у модній купальні, пообідав у метра Ла Гюр’єра і, вернувшись до Лувра, закінчував свій туалет перед тим, як іти з своїм звичайним візитом до королеви.

— І ти, кажеш, уже пообідав? — спитав у нього, позіхаючи, Коконна.

— Атож, і з чудовим апетитом.

— Чому не взяв мене з собою, егоїст?

— Ти спав так міцно, що я не хотів тебе будити. Але, знаєш? Ти повечеряєш замість обіду. Особливо не забудь спитати у метра Ла Гюр’єра анжуйського вина, що його він одержав цими днями.

— Добре?

— Спитай, більш нічого не скажу.

— А ти куди?

— Я? — сказав Ла Моль, здивований, що приятель; звертається до нього з таким запитанням. — Куди я? До королеви.

— Стривай, — сказав Коконна, — коли б мені піти у наш домок на вулиці Клош-Персе, я пообідав би вчорашніми рештками. Там є аліканте, що добре підсилює.

— Це було б нерозсудливо, друже мій Аннібал, після того, що сталося цієї ночі. До того ж, хіба ми не дали слова, що не вернемось ніколи самі. Передай мені плащ.

— Це правда, — сказав Коконна, — я забув. Але де в чорта твій плащ?.. А, ось де!

— Ні, це чорний, а я прошу червоний. Я більше подобаюсь королеві в червоному.

— А, слово честі, — сказав Коконна, оглянувшись на всі боки, — шукай сам, я не знаходжу.

— Як, — сказав Ла Моль, — ти не знаходиш? Де ж він?

— Ти його продав...

— Нащо? В мене ще зостається шість екю.

— То візьми мій.

— Так... жовтий плащ на зеленому камзолі, я буду як папуга.

— Їй-богу, тобі не догодиш. Влаштовуйся, як сам знаєш.

В хвилину, коли Ла Моль, перетрусивши всю кімнату, почав був клясти злодіїв, що залазять навіть у Лувр, з’явився паж від герцога д’Алансона з славетним плащем.

— А! — скрикнув Ла Моль. — Ось він, нарешті!

— Ваш плащ, пане? — сказав паж. — Монсеньйор послав узяти його у вас, щоб з’ясувати відтінок його кольору, бо побився об заклад з приводу цього.

— Та я, — сказав Ла Моль, — питав про нього тільки тому, що хочу вийти, а якщо його високість бажає задержати плащ...

— Ні, пане граф, все вже скінчено.

Паж вийшов. Ла Моль пристібнув плащ.

— Ну, — сказав Ла Моль, — що ж ти вирішив?

— Нічого не знаю.

— Знайду я тебе тут увечері?

— Як я можу сказати?

— Ти не знаєш, що робитимеш через дві години?

— Я знаю, що робитиму, але не знаю, що мені скажуть робити.

— Герцогиня де Невер?

— Ні, герцог д’Алансон.

— Справді, — сказав Ла Моль, — я помітив, що з деякого часу він виявляє до тебе велику прихильність.

— Так, — сказав Коконна.

— Щастя твоє забезпечене, — сказав, сміючись, Ла Моль.

— Пхе! — пустив Коконна. — Найменший принц!

— О, — сказав Ла Моль, —