Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

він бачив яскраві сни. Не про те, як живцем здирає з Ґрема шкіру, ні. Левкові наснився матово-чорний гелікоптер «Колібрі», що спурхує з майданчика на північному заході горішньої тераси та на максимальній швидкості мчить до гір, лишаючи громаддя Твердині далеко позаду.

Американець вирубився разом із Сатомі, проте спав тривожно, прокидаючись від схлипувань чи сонного вовтузіння дівчини. Йому не снилося нічого. Він лише благав, щоразу піднімаючи повіки, про себе благав Господа, щоби Сатомі не прокидалась і не запитувала в нього, що з нею сталося вночі.

Тільки Сьома не спав, прокручуючи в голові й аналізуючи події буремної ночі. Сидів, не склепивши очей, обхопивши коліна руками, й чекав на світанок. Імовірно, останній світанок у своєму житті. Він був цього майже певен.

Бо від початку все пішло не так, як вони планували.

Втеча

CXXIII

Того ранку з гір опустився холод.

Стовпчик термометра скотився до позначки 12 °C, що є великою рідкістю для сельви, та безпомічно завмер, не маючи сил вишкрябатися вище, зате стрілка барометра повернулася на звичну позицію. Буревій, затихаючи, відповзав у напрямку Болівії.

Вітер змінився. Хмари відринули від землі, лишаючись щільними й покошланими. Нижній їхній пласт — нерівний і зібганий — іноді розповзався, оголюючи верхні — ще більш важкі й грубі. Блідо-сірі, попелясті, подекуди суцільно чорні щупальці перепліталися між собою та мчали на південний схід. У сонячних променів не було жодного шансу пробитися крізь таку запону.

На горішній терасі повсюди стояла вода.

CXXIV

19 серпня 2012, 08:19 (UTC -5)

Паїтіті

Левко ледь розплющив очі. Хотілося спати, проте голова стугоніла, наче перегрітий трансформатор; протяжне гудіння не давало змоги розслабитись і знову поринути в сон. Хлопець ворухнувся (стугін різко посилився) та жахнувся тому, якою важезною здалася макітра. Складалося враження, ніби Боженька замінив його довбешку на чавунну болванку, таку важку, що, варто спробувати підвестись, і вона розтовче хребет. Усе тіло ломило від болю.

Лео звівся на лікоть і здивувався, чому він не на матраці. Кинувши погляд уперед, розрізнив сплетених у обіймах Ґрема й Сатомі, й усе пригадав. Не стримався, із шипінням випустив повітря крізь зціплені зуби. Потому спробував устати, сперся долонею в підлогу, втім тут-таки, стримуючи стогін, упав на бік. Долоню обпекло вогнем, як мовби він торкнувся до неізольованої стінки парового котла. Шкіра долонь виглядала обдертою до м’яса.

Українець полежав іще трохи, а тоді рвучко, допомагаючи собі тильними боками долонь, сів. По-перше, він відчував дикий голод, а по-друге, не мав ані найменшого бажання перебувати в «норі», чекаючи, доки прокинуться Ґрем і Сатомі.

Семена не було.

Перед тим як рушити на терасу, Левко затримався. Насамперед переконався, що бруґмансія на місці. Біла торбинка, дбайливо загорнена у футболки і сорочки, лежала там, де її вчора покинули. Потому, прикусивши від болю губу, стягнув брудні футболку й шорти й одягнувся в чисте. Насамкінець відчистив від засохлого бруду й трави кеди.

Оглянувши себе, хлопець лишився задоволеним і, потроху розробляючи задерев’янілі м’язи, почовгав нагору.

Вибравшись на терасу, Левко зіщулився від холоду. Тіло вкрилося гусячою шкіркою. Після перманентної спеки й задухи +12 °C відчувались як +2 °C. Проте по светр не пішов — холод освіжав, примушуючи кров швидше струменіти залежалими венами.

На великій піраміді, правіше від лінії сходів, чорнів слід від удару блискавки. Внизу на стежці стовбичило двоє ґевалів; схоже, про щось сперечалися. Ковзнувши поглядом уздовж пірамід, Левко переконався, що Мі-17 досі не повернувся.

Від намету-їдальні апетитно пахло спеціями.

Хлопець закинув голову, з насолодою ковтаючи крижане повітря, й задивився на небо. Хмари пролітали з неймовірною швидкістю. Від довгого їх споглядання починало паморочитись у макітрі…

— Buenos días! — Левка вивів із задуми робітник-мачігуенга.

— І тобі доброго ранку, аміґо, — відірвавшись від неба, відповів на привітання Левко.

Розпатланий індіанець зі скромним черевцем був одним із небагатьох мачігуенга, що мали звичку чистити зранку зуби. Хлоп саме повертався, закинувши рушник на плече та сяючи, немов перлами, вичищеними зубами, до свого барака. Та щойно він зустрівся поглядом із Левком, його посмішка зів’яла. Індіанець не просто відсахнувся, він відскочив на метр і щось забубонів своєю мовою.

— Агов, привіт, — помахав рукою українець, витискуючи губами посмішку.

Мачігуенга позадкував, не зводячи з хлопця перелякано викочених очей.

— Та що з тобою?

Індіанець щось прошепотів до себе, зірвався з місця та підстрибом побіг до бараків. Біля хідника його перепинили троє одноплеменців, які смалили самокрутки, загорнувшись у яскраві ковдри. Мачігуенга взявся запекло жестикулювати, час від часу тицяючи то на свої очі, то на Левка. Потому всі четверо витріщилися на українця. Хлопець насупився, знизав плечима та пішов на апетитний запах.

Марко роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанців із загону Амаро Кіспе наминали їжу аж за вухами лящало. Лео зиркнув на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, салат і консервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він уступив до намету, взяв чисту тацю та примостився наприкінці черги. У черзі тупцяло півтора десятка чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До приходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічне влучання блискавки, та щойно хлопець увійшов, розмови стихли. Левко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.

«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Глипнув на одяг. Чистий. Зиркнув на кеди. Брудні, та не брудніші, ніж взуття перуанців. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно приглядається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Мабуть, на ньому лишився бруд або… — ось тут він похолов, — пелюстки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну й двічі провів пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду й, основне, без жодних пелюсток, листків чи гілочок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.

— Спіткнувся й упав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.

Йому ніхто не відповів.

Коли Левко підступив по свою порцію, кухар Молінарі затримав черпак із кашею.

— У тебе все гаразд? — спитав італієць.

— Усе чудово, — промовив Левко.

— Ти захворів?

— У мене все нормально, — твердо повторив хлопець.

Марко глипнув униз, помітив обдерті до м’яса долоні. Українець хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, й Левко збагнув, що кухареві дуже не сподобалося те, що він побачив.

CXXV

Присвічуючи електричним ліхтариком, Сьома стояв посеред Чорної кімнати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з бачених ним у Твердині. Хлопець