Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

викрутив на максимум регулятор на лампі, та світла однаково не вистачало: стеля тонула в темряві, як і віддалена від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилася під землею, бо громаддя Паїтіті, хай яким здавалось великим, просто не могло вмістити в себе такий об’єм.

І попри це, Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.

Хлопець стояв не далі як за метр від прочинених воріт. Щось тиснуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химера, що ховалася за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кімнаті, в Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь. Сьома скулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зиркають, наче звір із засідки, готовий кинутися на жертву, вкусити, впустити отруту й пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витискаючи з чорної товщі ледве чутне, проте категоричне застереження: «Геть… геть… ге-е-еть… е-е-е-е-е-т-т-ть».

(…я не встигну тебе витягти…)

За мить до того, як піддатися натиску одурманливої чорноти й вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягнулись угору по стінах. У голові мимоволі сплило чергове порівняння з Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, ніби епітафії на надгробках, їхня монотонність дико контрастувала з виразними й розбірливими знаками на гранях із білого мармуру.

«Що там?» — згадав росіянин. — «Дати…» — відповів Джейсон. — «Дати?..»

Хлопець пересилив себе та залишився на місці.

Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни й обережно наблизив до неї обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник, але цікавість відтіснила його та повернула самовладання.

Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. Чорну залу переповнювали справжні записи: десятки, сотні й тисячі рядків, що розбігались у всі боки. На темних гранітних стінах не знайшлося б клаптика, до якого можна було би прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. Із першого погляду Сьома усвідомив, що розшифрування письмен може тривати вічно. Водночас відчувалася система. Сьома відзначив, що всі рядки, які збігали вглиб кімнати, починалися числами…

(…дати…)

…числами, відмежованими подвійними вертикальними рисками.

Чорнота душила, згущувала кров, сповільнюючи серцебиття, закупорювала легеневі альвеоли, перепиняючи доступ кисню. Сектор огляду звузився, стиснутий пітьмою, наче на очі начепили невидимі шори. Хлопцеві вдруге довелося тамувати бажання дременути геть. Дивлячись, як дрижання долоні передається на ліхтар і сповзає на контури тіней довкола, він поставив ліхтар на долівку та сфотографував фрагмент стіни — частину над самою підлогою. Розглянув знімок, намагаючись не думати про освітлений коридор, Білу кімнату та горішню терасу, де незабаром подадуть сніданок.

Неслухняними пальцями Сьома дістав блокнот і переписав чотири рядки, замінивши всі знаки на відповідні арабські цифри.

«О’кей, що у нас вийшло?» — звів брови докупи.

П’ять стовпчиків. У перших трьох — цифри. У п’ятому рядку першого стовпчика — арифметичний вираз зі знаком додавання. Усі цифри були меншими або дорівнювали 8, а отже, збігалися з відповідниками з десяткової системи. Далі йшов стовпчик із числами. Поки що, щоб не заморочуватися, Сьома лишив їх у вісімковому вигляді. Ці числа меншали з висотою — що вище розташування рядка, то менше число четвертої колонки. Останній, п’ятий, стовпчик здавався найбільш незрозумілим: окремі рядки чисел не мали взагалі, а в інших вони були дуже великими.

«Дати?» — Семен іще раз пережував запропоновану Джейсоном гіпотезу. Спробував уявити Чорну кімнату чимось на кшталт історичного кабінету, меморіальної зали, на стінах якої зафіксовано знакові для Паїтіті події, проте не зміг. Натомість перед очима вимальовувалося видіння тисяч надгробків.

Хлопець підняв із підлоги ліхтар, скерував його промінь так високо, як лише міг. Цифра в четвертій колонці може позначати рік, а може… що завгодно. Після хвилини прискіпливого вивчення рядків, до яких діставало світло, росіянин з’ясував, що в другому стовпчикові фігурують винятково цифри від 1 до 5. Жодної шістки.

(…п’ять тижнів по вісім днів…)

«Номер тижня в місяці, — здогадався Сьома й тут-таки виправився: — Припустимо, що це порядковий номер тижня». От тільки що вони записували першим — номер дня в тижні чи номер місяця в році?

Сьома пробігся очима по стіні. Вирази зі знаком плюс у першій колонці траплялися рідко — раз на десять-двадцять записів. За кілька метрів від долівки праворуч від себе він зауважив фрагмент, в одному з рядків першого стовпчика якого побачив запис «8 + 4».

Нижче, просто під сфотографованою раніше ділянкою, знайшов іще один подібний фрагмент — знову «8 + 1» — у першому стовпчикові.

Записник наче сам скочив до рук, і над чистою сторінкою застрибала ручка: Семен перекодовував символи Паїтіті у зрозумілі йому цифри.

Іще недописавши, хлопець зробив три важливі висновки, що їх занотував тут же, під матрицями чисел:

а) вирази зі знаком «плюс» трапляються винятково в рядках, де число, зафіксоване в першій колонці, більше ніж вісім;

б) перший доданок — завжди вісімка, другий доданок — менше або дорівнює п’яти;

в) і найважливіше — складені вирази, тобто вирази з «плюсами», трапляються лише в рядках, де в другій колонці стоїть цифра 5.

Сьома обвів ручкою «п’ятірки»…

(…п’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс… п’ять неврахованих днів)

…і усвідомив, що означають складені вирази. Цифра 5 із другого стовпчика відповідає п’ятому, тобто останньому, тижню місяця в календарі Паїтіті, тож запис на кшталт «8+3» чи «8+1» позначає невраховані в цьому тижні дні. «8+3» — це вісім днів п’ятого тижня, плюс 3 дні з тих, що не входять у жоден тиждень, іншими словами 43 день «паїтянського» місяця. Це доводило правильність його першого припущення та розкривало формат запису дат.

У першій колонці одного з рядків, які тяглися над підлогою, Сьома побачив запис із двома плюсами — «8+5+1». Подумавши, росіянин підшукав пояснення. Остання одиниця вказує на перший з п’яти додаткових днів, що йдуть за останнім місяцем у році. Слушність цього припущення підтверджувала вісімка в третій колонці, котра, найбільш імовірно, відповідала восьмому місяцю в році.

— Отже, день-тиждень-місяць-рік, — пробурмотів Семен.

«Так просто? — в мозку заметушилися сумніви. — Альо, друже, ти справді віриш, що протягом десяти хвилин спромігся розгадати формат запису дати, який використовували ті, хто населяв Паїтіті?»

Перевірити можна в єдиний спосіб — розшифрувати кілька дат. Сьома повернувся