Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Привіт. Так, там же щось накапало за цей місяць? – запитав він.

– Так, є небагато, тисяч п’ять, якщо округлити, – відповів Степан.

– Це вже з вирахуваннями?

– Так, за світло та все інше я вже сплатив. За тобою що, хтось женеться?

Припинивши крутити головою Святослав сів рівно.

– Та ні, не зважай. Краще неси гроші.

– Поспішаєш?

– Так, маю… – Святослав зробив паузу, – маю поїхати. Ненадовго.

– Ненадовго?

– Може і...

– А як же Соня? Вона хороша дівчина, – перебив Степан, відразу зрозумівши, про що йдеться. Він добре знав Святослава – не один день провів із ним пліч-о-пліч з ножицями в руках.

Святослав промовчав.

– Що ж, розумію, – зітхнув Степан і поволі пішов до «Джентльмена», який зараз був пусткою – така година, посеред тижня майже мертва.

Якби життя Святослава складалося так, як рік тому, він зараз сидів би у перукарні разом з Васильовичем, дивився якусь передачу – може, «Дизель шоу» чи «Розсміши коміка», – і пив чай із напарниковим печивом, спокійно чекаючи на клієнтів.

За три довгі хвилини, які здавалися Святославу вічністю, Степан повернувся.

– Ось, тут сім тисяч, – сказав він, простягаючи гроші.

– Ти ж казав п’ять, – здивовано відповів Святослав.

– Це від мене, Святославе. Можеш не повертати.

Приймаючи гроші, він глянув на Степана як на давнього, надійного друга, яким той завжди для нього був.

– Дякую тобі…

– Облиш, їдь. Я все розумію, – перебив Степан, злегка махнувши рукою. – І ще… Щоб там не говорили в тій їхній телекоробці, я ніколи більше не буду вважати тебе винним у тому підпалі. І ні в чому іншому. Чуєш мене?

Святослав кинув довгий, прощальний погляд на Степана, свого надійного напарника, з яким вони пройшли чимало. Зрештою, він мовчки кивнув.

– Щасти, – тихо відповів Степан.

Двері автомобіля м'яко зачинилися, і «Opel» рушив з місця, поволі віддаляючись від знайомих стін перукарні й від усього, що залишалося позаду.

А вечері, коли Соня повернулася до порожнього дому, вона помітила записку, що лежала на письмовому столі. Взявши її в руки, вона відчула, як серце стискається від тривоги. Сльози виступили на очах, коли вона прочитала:

«Вибач за все, але далі нам не по дорозі. Ти – найкраще, що в мене було. Ти й моя донечка – це моє найбільше багатство. Ми стільки з тобою пройшли, що я більше не маю права отруювати твоє життя.

Будь вільна й щаслива. Я знаю, ти мріяла про це разом зі мною. Зізнаюся чесно: я теж мріяв. Навіть майже купив обручку. Але…

Не сумуй за мною, і, будь ласка, не дзвони. Я не відповідатиму. Я вже не той, ким був. Спалах… так, цей спалах змінив мене і моє життя. Тепер я схожий на того мутанта, якого не приймає суспільство.

Люблю тебе.

P.S. Квартиру залиш собі. Живи тут стільки, скільки забажаєш. :)

Святослав.»

Соня опустила записку, а сльози текли без упину. Вона відчувала, як її серце розривається, і водночас усвідомлювала, що Святослав пішов не тому, що не любив її, а тому, що любив надто сильно, щоб продовжувати залишатися в її житті.

 

***

Перед тим як остаточно залишити столицю в той весняний, по-особливому яскравий і сонячний день, Святослав заїхав на заправку. Він хотів наповнити бак до повного і придбати щось у дорогу. Подорож мала бути довгою, але він уже визначив для себе напрямок – туди, де світ міг би про нього забути.

Десь на межі з Польщею, у віддалених куточках Закарпаття, серед густих гірських хащ, ховалися старі покинуті будинки. Про це свого часу розповідав Олександр. Святослав добре пам’ятав ці слова і тепер тримав їх як план на майбутнє. Якщо оселитися там, у цій природній ізоляції, час і відсутність зв’язків із зовнішнім світом зроблять своє – через кілька років тебе почнуть вважати померлим.

Він ще раз поглянув на дорогу, яка мала привести його до нового життя. Це був прощальний погляд на місто, яке він більше не планував побачити. Серце було важким, але разом із тим там з’являлася крихта надії на спокій і свободу.

Святослав роздумував про все це, поки вставляв пістолет у бак свого «Opel». Темні окуляри приховували очі, кепка на голові й піднятий комір куртки надавали йому вигляду людини, яка явно не бажає бути впізнаною.

На задньому сидінні вже лежали пакети з провізією: хліб, консерви, паштет, ковбаса та інші дрібниці, яких мало вистачити на перший час. Святослав намагався не думати про Соню – сумувати було ще зарано. Занепокоєння про те, що його можуть упізнати на заправці й викликати поліцію, займало всю його увагу.

Хто знає, можливо, поліція вже оббиває поріг їхньої квартири. Ця думка тільки зміцнювала його рішучість залишити столицю якнайшвидше і сховатися в гірській самотності, де ніхто й ніколи не зможе його знайти.

Соня ще була на роботі й записку поки не прочитала. Цікаво, чи послухається вона його прохання і не зателефонує, чи все ж вирішить подзвонити? На той момент Святослав, швидше за все, вже буде за двісті кілометрів від Києва, а можливо, й далі.

Завершивши заправку, Святослав повернув пістолет на колонку з позначкою 95, сів у машину й натиснув педаль газу. У цей момент пролунав дзвінок на його «Meizu». Він глянув на годинник: лише друга година дня. Може, Соня вирішила після роботи прогулятися парком чи піти в кіно? Але на екрані висвітлилося лише «номер приховано». Святослав застиг, відчувши тривогу. Ні, це точно не Соня. Поліція? Слідчий? Прокурор? Цілком можливо.

Проігнорувавши дзвінок, Святослав увімкнув радіо та почав шукати станцію, де передавали б останні новини. Проте потрібної хвилі не знаходилося, а телефон знову задзвонив.

– От же ж! – вигукнув він, стукаючи долонею по керму. – І що тепер робити?

«Meizu» згас, а до виїзду з міста залишалося всього кілька кілометрів. Святославу кортіло якнайшвидше подолати цю відстань. Він відчув, як знову почав пітніти. Може, сусіди бачили, як він носив валізи поверхами, і краще було б скористатися ліфтом? А якщо хтось із тих, хто його дошкуляв усілякими написами на асфальті та стінах під’їзду, зателефонував до поліції? Тепер, можливо, правоохоронці намагаються зрозуміти, де він зараз.