Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Розділ 19. Кілька десятків годин тому.

Кілька десятків годин тому.

– Я тут переглядав варіанти, куди б нам переїхати, – сказав Святослав вранці, коли Соня збиралася на роботу. Говорив, хоча сам не вірив, що те «нам» може стати реальністю.

– Переїхати? – перепитала вона, беручи пакет зі сміттям, щоб викинути по дорозі.

– Так. Тут спокійного життя не буде. Ти ж чула останні новини – знайшли мертву бабцю у власному домі. А ті, хто розгромив нашу квартиру, легко можуть вдертися знову, – швидко додав він, не даючи їй відповісти. – Є можливість обмінятися квартирами з родиною з іншого міста.

Соня знала про ту бабцю, досі любила Святослава, але тепер її думки змішалися зі словами матері, що звучали в її серці. Вона відчувала: незалежно від того, що скаже зараз, усе складеться інакше.

– Ну, тоді після роботи займемося цим питанням, – мовила вона, дивлячись на Святослава так, ніби бачить його востаннє. Потім додала: – Ти ж мене дочекаєшся?

– Звісно, дочекаюся. Куди мені подітися? Хіба що за чистою водою до колонки сходжу, – усміхнувся він, але в ту мить відчув те саме, що й вона.

Святослав довго не міг зрозуміти, чому про Лейлу досі немає жодних новин. Він, звісно, після себе двері зачинив і протер ручку хустинкою – як це часто показують у фільмах. Тростину ж викинув у сміттєвий бак біля «Палацу спорту», щоб замести сліди.

Потім вирішив відвідати хокейну гру. Спочатку вагався щодо цієї ідеї, але зрештою зрозумів, що це навіть на краще – відволічеться і трохи розвіється.

Юнацька збірна України здобула перемогу над угорцями з рахунком 3:1. Трибуни були заповнені майже вщерть, а на сходинках енергійно танцювали дівчата з групи підтримки – і танцювали, якщо чесно, чудово.

До кінця гри, перебуваючи в цій атмосфері, Святослав зовсім забув і про бабцю, і про спалах, і про Мерця, і навіть про седан.

– Тоді до вечора, – сказала Соня.

– Ага, давай. Вдалої роботи.

– Дякую, – вона усміхнулася.

Двері зачинилися. Святослав помітив, що сьогодні Соня була одягнена в чорне пальто, білий шарф, різнокольорові рукавички та в’язану шапку. Він рідко звертав увагу на такі деталі, але цього разу вони чомусь запам’яталися.

Через деякий час після того, як Соня пішла, Святослав готував собі бутерброд із ковбасою до зеленого чаю. Раптом почув слово Тімур. Не закінчивши бутерброд, він стрімголов кинувся до кімнати.

На екрані ноутбука показували зачинену чорну браму, біля якої стояв поліціянт. Це був вхід на територію психіатричної лікарні. Голос за кадром урочисто повідомляв новини.

– Як нам усім добре відомо, Святослав воював на Донбасі, – розповідав ведучий каналу «Прямий». – Тож цілком можливо, що в певний момент його могли захопити в полон і завербувати російські найманці. Це одна з версій, і, погодьтеся, досить правдоподібна.

Ведучий на мить зробив паузу, щоб додати ваги своїм словам:

– Якщо Тімур каже правду, а лікарі таки змогли привести його до тями, то повторний арешт Святослава може бути вже не за горами. Особливо зважаючи на нові обставини. Адже не просто так тримають чиюсь родину в сараї з вибухівкою…

Полишивши недоробленим бутерброд, Святослав рвучко почав діставати валізи з-під ліжка. На екрані ноутбука тим часом показували слідчого Олійника, який упевнено заявляв:

– У нас тепер набагато більше інформації. Слідство буде поновлене із залученням усіх без винятку фігурантів справи.

Ці слова звучали майже як вирок. Святослав мовчки пакував валізи, складаючи речі поспіхом і без жодної системи. У голові постійно крутилася думка, яка давно жила десь у його підсвідомості, а зараз спливла на поверхню: «Краще вічне вигнання, ніж вічні суди.» Він повторював це як мантру, намагаючись переконати себе в правильності свого рішення.

Коли всі речі з шафи, ванної кімнати та інших місць були спаковані, Святослав на хвилину зупинився. Він сів за письмовий стіл, дістав аркуш паперу й ручку, і почав писати прощального листа для Соні. Ця справа затримала його на пів години. За цей час він кілька разів майже переконав себе, що тікати не варто. Але «майже» – це не «остаточно».

Закінчивши листа, Святослав додав наприкінці маленький смайлик. Потім схопив недороблений бутерброд, підхопив валізи і, глибоко зітхнувши, переступив поріг квартири, на яку колись так довго збирав гроші. Він поспішив сходами вниз, уникаючи ліфта, щоб не натрапити на когось із сусідів чи, ще гірше, не застрягти.

На півдорозі вниз Святослав раптом згадав, що не замкнув двері.

– От же ж вчасно, – пробурмотів він із досадою.

Залишивши валізи просто між поверхами, поспішив назад. Повернувшись до квартири, замкнув двері на новий замок, який встановив після пограбування. Лише тоді, вже мокрий від поту, Святослав знову рушив униз, знову відчуваючи, як важко залишати те, що ще донедавна було його домом.

Сівши в «Opel», Святослав ще раз замислився, чи дійсно варто все це робити. Але згадавши камеру в СІЗО з двоповерховими койками, завів авто і впевнено натиснув на педаль газу. Вирішивши, що перед тим, як залишити місто, варто заїхати до «Джентльмена», він рушив вперед.

Дороги в обідній час були майже порожні, тому Святослав летів третьою смугою на максимальній швидкості.

– Алло, Степане, – сказав він у телефон. – Я зараз до тебе заїду. Буду за хвилин десять-дванадцять, чекай.

Після розмови він трохи зменшив швидкість, розуміючи, що швидка їзда може привернути небажану увагу. Святослав глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.

Рівно за десять хвилин, як і обіцяв, Святослав зупинився біля перукарні, на тому ж місці, де колись, у дощовий вечір, стежив за Степаном крізь скло. Цього разу Васильович уже стояв зовні, чекаючи на нього, тримаючи руки в кишенях.

– Тобі щось потрібно, привіт, – озвався Степан.

Святослав не покидав автомобіль, лише прочинив дверцята, пильно озираючись навколо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍