Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Встигнеться, я втомилася від Фібі. Дівчисько поки що нехай живе, нам треба зрозуміти, яка її сила. Хапай хлопця.

– Ти хочеш вигнати Фібі?

–Вона не спроста так боїться Крижану і це дівчисько. Вона щось побачила. Тому, хоче винищити їх.

–Боже, його душеньку спіймати простіше, ніж метелика в банку.

–А тіло?

–А що тіло без душі?

–А раптом Крижана зможе його використати?

–Крижана не знає про Мавзолей.

– Ти маєш боятися тільки гніву Фібі. Але якщо тебе так лякає Крижана, давай і тіло заберемо.

 

Наступного дня

Олівер тихо пересувався школою, набираючи повідомлення для Дженніфер. Очі його пекли від сліз, він не потрапляв по необхідним буквам клавіатури. Немає жодних слів, які були б доречними, та він любив Кріса, як брата і тому хотів підтримати Дженніфер, як тільки міг.

"Фер. Дай мені знак, якщо захочеш поговорити. Знай, що я завжди готовий вислухати тебе. Тримайся."

Набираючи повідомлення, він випадково врізався в Ельгу.

–Олівере!

–Вибачте, міс Ґотлін, – опустив голову він.

Вона озирнулася.

–Де Дженніфер? – запитала вона.

Олівер насупився, піднявши очі.

–Її немає в школі.– хитнув головою він.

–Чому? – насупилася Ельга.

Він заплющив червоні очі.

–У неї... у Фер помер брат.

Ельга стрепенулася.

–Що трапилося? – не розуміла вона.

–Він потонув. – Олівер потер пальцями очі, намагаючись втиснути сльози, що підступали, назад.

Ельга застигла на місці. Вона ж бо знала, як це.

–Не може бути. – хитала головою вона.– Бідна... бідна дівчинка...

На тлі загудів дзвінок.

–Вибачте? – сказав Олівер. Ельга дивилася крізь нього. Олівер узяв Ельгу за плече.– Вибачте! Міс Ґотлін?

Вона сіпнулася, повернувшись у реальність.

–Так? – запитала вона, знову набувши здатності кліпати очима.

–Я можу йти? – запитав він.

–Так... так, звісно.

Дженніфер не покидала будинок протягом місяця. Вона примушувала себе їсти, щоб не викликати невдоволення дядька, бо не могла вислуховувати годинні лекції про те, як треба цінувати свою сім'ю і піклуватися про здоров'я. Вона не хотіла відповідати на дзвінки друзів, навіть Ельги. Їй хотілося просто лежати в обнімку з Салемом і ні з ким не розмовляти.

–Джен… – тихо покликав Нік, вставши в дверях її кімнати. – Ти ж пам'ятаєш, що тобі в школу завтра? Я намагався вмовити директора, але вони не можуть дати тобі звільнення від занять більше, ніж на місяць.

–Я зрозуміла.– тихо відповіла вона.

Нік затримався біля дверей ще на хвилину, а потім зачинив їх. Ближче до обіду, до них завітав Пайн. Дженніфер не виходила з кімнати весь день, не маючи найменшого бажання нікого бачити. Відчувши, що до кімнати піднімається Пайн, вона сховалася за стулкою шафи.

–Дженні?

Вона зітхнула, сподіваючись, що кузен залишив кімнату. Почулися кроки.

–Привіт.– зазирнув крізь стулку Пайн.

–Привіт, Пайне. Чого тобі? – вона сіла на ліжко.

–Хотів поговорити.– тихо сказав він.

–Говори.– стомлено сказла дівчина.

–Мені дуже шкода.

–Знаю. Він був і твоїм братом.– кивнула Дженніфер.

–Так. Але ми не були так близькі, як ви. Тому мій біль із твоїм ніколи не зрівнявся б.

–Дякую.

–Я знаю, що не подобаюся тобі.– сказав він.– І знаю, що ніколи не стану для тебе і наполовину таким же рідним, як був Кріс, але я хочу, щоб ти знала, що я завжди буду поруч, якщо знадоблюся. Якщо захочеш поговорити або...

Дженіфер підняла на нього очі й заплакала. Пайн розгубився, дивлячись на дівчину, забарившись секунд п'ять, він притягнув її до себе, міцно обійнявши. Втупившись носом у плече кузена, Дженніфер виплакалася. Вони поговорили ще кілька хвилин, а потім Пайн покинув кімнату, залишивши Дженніфер подрімати. Вона прокинулася ближче до вечора, відчувши нестачу повітря. Дівчина піднялася, накинувши куртку Кріса, і спустилася вниз. Дядько визирнув із кухні.

–Дженно? Куди ти йдеш?

–Прогуляюся.– швидко взуваючи кеди, відповіла вона.

 Шум міста врізався у вуха, залишившись дзенькотом, вона чітко бачила весь смог і бруд, сотні людей, що біжать у різних напрямках. Тільки Дженніфер відчувала себе серед них ще більш самотньою, ніж у своїй кімнаті. Кутаючись від холодного вітру, вона сіла на лавку, прохолодне повітря кололо щоки й руки. Вона натягнула рукави куртки і помітила, що вони повністю закривали її пальці. Щоразу, коли дівчина заплющувала очі, уявляла, як Кріс, штовхаючись, сідає поруч і простягає їй пачку чипсів, смикає за волосся і ніби ненароком обіймає. Але коли Дженніфер розплющувала очі, вона сиділа одна на лавці посеред галасливої алеї. Раптово вона почула його сміх. Не у своїй скорботній уяві, ні–ні. Цей голос був справжнім. Він був поруч. Ось же він! Дженніфер схопилася, кинувшись за ним.