Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

низку навмисних рішень, які призвели до голоду навесні 1933 року. Також неможливим видавалося докладно описати наслідки, замовчування та прихований перепис 1937 року.

І все ж таки дослідницькі проекти за фільмом «Жнива розпачу» і книги «Жнива скорботи» залишили важливий спадок. У 1985 році Конгрес США створив двопартійну Комісію з розслідування голоду в Україні, призначивши Джеймса Мейса її виконавчим директором. Її завданням було «провести дослідження голоду 1932–1933 років в Україні, щоб розширити знання про голод у світі та привнести в американське суспільство краще розуміння радянської системи, висвітливши роль радянської держави».[1259] Комісія працювала три роки й уклала звіт — колекцію усних та письмових свідчень від людей, які пережили голод і мешкали за кордоном. Вона залишається однією з найбільших колекцій свідчень англійською мовою. Коли комісія представила результати своєї роботи в 1988 році, її висновки повністю заперечували радянську лінію: «Немає сумніву, — підсумувала комісія, — що велика кількість мешканців Української РСР та Північного Кавказу померли від голодування під час штучного голоду 1932–1933 років, що був спричинений вилученням врожаю 1932 року радянською владою».

Також комісія дійшла висновку, що «офіційні радянські звинувачення в “куркульському саботажі”, на який списують труднощі під час голоду, є брехнею»; що «голод — не пов’язаний з посухою»; і що «були спроби унеможливити рух людей, які страждали від голоду, до місць, де їжа була наявною». Комісія підсумувала, що «голод в Україні 1932–1933 років спричинено вилученням сільськогосподарської продукції в сільського населення», а не «поганою погодою» чи «куркульським саботажем».[1260]

Ці висновки повторюють основні тези Конквеста. Вони також підтвердили авторитет Мейса та надали чимало нового матеріалу для науковців у майбутньому. На той час, коли Комісія зробила свою фінальну заяву в 1988 році, найважливіші дебати про український голод нарешті розпочалися не в Європі чи Америці, а в самій Україні.

26 квітня 1986 року прилади в Скандинавії зафіксували надзвичайно високий рівень радіації. Науковці з атомної галузі по всій Європі спочатку подумали про несправні датчики й забили на сполох. Однак показники не були примарою. За кілька днів фотографії супутників встановили джерело радіації: атомна станція біля Чорнобиля. Зробили запити, але радянський уряд не надав пояснень або інформації. Через п’ять днів після вибуху в Києві відбулася запланована першотравнева демонстрація. Тисячі людей крокували вулицями української столиці, не підозрюючи, що повітря сповнене радіацією. Уряд добре знав про небезпеку. Лідер Комуністичної партії України Володимир Щербицький вперше за свою кар’єру запізнився на демонстрацію і був помітно стурбованим: Михайло Горбачов особисто наказав йому не скасовувати парад. «Він сказав мені: якщо зіпсуєш демонстрацію, покладеш партквиток на стіл», — пояснив Щербицький помічнику.[1261]

Через вісімнадцять днів після аварії Горбачов раптом змінив свою думку. Він з’явився на радянському телебаченні та оголосив, що громадськість має право знати про те, що сталося. Команди радянських журналістів та операторів виїхали на місце аварії, записували інтерв’ю з лікарями й місцевими мешканцями та пояснювали, що відбулося: прийняли неправильне рішення; тестування турбіни дало збої; атомний реактор розплавився. Солдати з різних частин Радянського Союзу заливали бетоном гарячі рештки реактора. Негайно переселили всіх, хто жив у 30-кілометровій зоні навколо атомної станції, ці люди вже ніколи не повернуться назад. Список загиблих офіційно складався з 31 особи, але насправді нараховував тисячі, адже чоловіки, які гасили пожежу реактора бетоном або з гелікоптерів, почали помирати від радіаційної хвороби в різних частинах СРСР.

Психологічний вплив аварії був не менш потужним. Чорнобиль знищив міф радянської технічної компетентності — один з небагатьох міфів, в який ще вірило багато людей. Якщо СРСР обіцяв своїм громадянам високотехнологічне майбутнє, Чорнобиль змусив їх замислитися, чи можна довіряти СРСР взагалі. До того ж Чорнобиль нагадав СРСР і світові про жахливі наслідки радянських таємниць, і навіть змусив самого Горбачова переглянути рішення про відмову партії обговорювати своє минуле і сьогодення. Приголомшений аварією, радянський лідер оголосив політику Гласності. Ця політика спонукала державних службовців і приватних осіб говорити правду про радянські установи й минуле, включно з історією 1932–1933 років. Унаслідок цього рішення мережа брехні, створена для того, щоб приховати голод шляхом маніпуляції статистикою, знищення книг реєстрації громадянського стану, ув’язнення людей, які вели щоденники голоду, нарешті вийшла на поверхню.[1262]

У самій Україні аварія нагадала про інші трагедії та випадки зрадницької політики держави й спонукала українців вимагати від влади відповідей. 5 червня, або через шість тижнів після Чорнобильської аварії, поет Іван Драч доповідав на з’їзді Спілки письменників України. Його слова були сповнені емоцій: син Драча був одним із молодих солдатів, яких відправили на місце аварії без спеціального захисного спорядження, і зараз він страждав від опромінення радіацією. У минулому сам Драч виступав за атомну енергію на тих підставах, що це допоможе модернізації України.[1263] А тепер митець звинувачував радянську систему і в аварії на атомній станції, і в її замовчуванні, а також у хаосі, котрий настав за всім цим. Драч був першою людиною, яка відкрито порівняла Чорнобиль з голодом. Під час довгої промови він сказав, що «атомна блискавка Чорнобиля вдарила в генотип нації»:

Чому цурається нас молодь? Бо ми не навчилися говорити досить відверто правди про те, як ми жили і як живемо. Ми настільки звикли до неправди... Коли ми бачимо Рейгана в статусі голови комісії по голоду 1933 р., я думаю, де Інститут історії, коли йдеться про правду 1933 року?[1264]

Партійні керівники засудили слова Драча як «вибух емоцій» і навіть вирізали їх зі стенограми промови. Місце про «атомну блискавку», котра вдарила «в генотип нації» — замінили на фразу «вдарила боляче», тим самим повністю прибравши пряме посилання на геноцид.[1265]

Проте назад дороги вже не було: слова Драча мали чималий резонанс серед тих, хто їх тоді почув, і серед тих, котрі ці слова почали повторювати. Події прискорилися; дуже швидко гласність стала справжньою. Горбачов сподівався, що політика Гласності вкаже на недоліки радянських інституцій і тим самим виправить ситуацію. Інші інтерпретували Гласність більш широко. У радянській пресі почали з’являтися правдиві історії та раніше приховані факти. Уперше надрукували праці Олександра Солженіцина та інших літописців ГУЛАГу. Горбачов став другим радянським лідером після Хрущова, хто відкрито сказав про «білі плями» в радянській історії. Як і його попередник, Горбачов висловив свої зауваження по телебаченню:

... саме відсутність справжньої демократизації в радянському суспільстві уможливила культ особи та порушення закону, породила свавілля та репресії 1930-х років — грубо