Читати книгу - "З ким би побігати"

Тамар у разі потреби. І ось через дев’ять років Тамар раптом згадала про Дінчині вміння.

Дінка звела догори вуха, але з місця не рушила.

— Фас, Дінко, фас! — у відчаї кричала Тамар, мимоволі копіюючи південноамериканський акцент дресирувальника.

Дінка ступила кілька кроків, підійшла до Асафа, потерлася головою об коліно і тицьнулась носом у долоню. Тамар стояла як громом прибита. Вона ніколи не бачила, щоб Дінка так поводилася з ким-небудь, окрім неї самої.

Асаф нарешті здобувся на голос:

— Вона бігала містом, її знайшли, привели до мерії, а я там працюю на канікулах...

— У мерії?

— Так, мій тато там знайомий з... неважливо. Ну ось я з нею трохи покрутився... ми тебе шукали.

Тамар подивилася на Дінку, немов вимагаючи підтвердження. Дінка глянула праворуч, глянула ліворуч, облизнулася, а потім легко стала на задні лапи і поклала передні Асафу на груди.

Тамар випустила з рук палюгу.

— А коли ти крутився містом, тобі як слід врізали, — сказала вона.

Асаф пробігся пальцями по експозиції своїх синців.

— Зазвичай я маю інший вигляд, — зніяковіло пробурмотів він.

— Зазвичай я не б’ю людей.

Асаф мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Почухав однією ногою другу, вище кісточки.

— А, тобі передавали привіт, — раптом згадав він. — Теодора і торговець піцою. І ще Мацліах. І Лея. І Нойка... ага, і якийсь Моше Хоніґман.

З кожним ім’ям очі Тамар робилися все більшими.

— І ще хлопець з покинутого села... Сергій, і один детектив, який тебе колись ледве не схопив. І ще одна дівчина, вона грає на віолончелі на Бен-Єгуді, в червоному капелюшку.

Тамар ступнула вперед. Асаф подумав, що у неї сумні очі загнаної вовчиці.

— Ти їх усіх зустрічав?

Він зніяковіло погладив Дінку:

— Вона водила мене.

Осторонь усе похитувався і щось мимрив Шай. Вони його не бачили. Весь світ для кожного з них зосередився в очах навпроти. Тамар підійшла до Асафа, вона вдивлялася в нього, забувши про все на світі, немов сподівалася витягнути щось із його очей, з обличчя, з великої, трохи недоладної фігури. Асаф не рухався. Раніше такий пильний погляд змусив би його щулитися від збентеження. Але зараз він відчував тільки легку слабкість у ногах.

— Мене звуть Тамар.

— Я знаю.

Секунду по тому він згадав:

— А мене — Асаф.

Хвилинне замішання. Що робити? Поручкатися? Надто офіційно. Їхні стосунки давно вже переросли офіційне ручкання.

Тамар отямилась першою:

— А це — мій брат Шай.

— Твій брат?

— Брат. А що? Ти не знав?

— Просто я весь час думав, що він... тобто що ви з ним... але я взагалі не знав...

Вона зрозуміла:

— Ти думав, що він мій хлопець?

Асаф гмикнув, почервонів, знизав плечима. У мозку його одна шестерінка закрутилася швидше за інші, щебечучи щось на зразок «Ну тоді, значить, га?». І взагалі всередині Асафа коїлося щось недобре — ніби все там збилося з єдиного ритму. Ніби туди вломився новий квартирант і з ходу почав хазяйнувати: зсувати важенні столи, викидати старі, вкриті цвіллю шафи, заносити невагомі, легенькі меблі, ну щось типу бамбукових. Асаф відчув, що мусить просто зараз, негайно пояснити щось дуже важливе, що стояло між ними. Він скинув рюкзак і простягнув Тамар. Вона вихопила рюкзак з його рук, притисла до грудей, уп’ялася в Асафа поглядом, повним здивування й підозри.

— Навіть це?..

Він напружився, збираючись завдати їй удару.

— Слухай, е-е... я тут у тебе почитав. У зошитах тобто. У мене не було вибору.

— Ти читав щоденник?! — вона відсахнулася.

Обличчя Асафа скривилося від болю.

— Мій щоденник?! — Її очі потемніли від обурення, прапор війни за незалежність стрімко злетів угору.

Асаф зрозумів, що втратив її, не встигнувши знайти. Але обурення в очах Тамар змінилося гіркотою і розчаруванням. Вона дивилася на нього, чекаючи пояснення.

— Я тільки трішки почитав, — промимрив Асаф. — Так, кілька сторіночок... там-сям. Я думав, що, може, дізнаюся... розумієш? Що мені вдасться тебе знайти...

Тамар мовчала. Злегка округляла в задуманості губи. Дивно, що він їй у цьому признався, ось так одразу і виклав, не встигли вони сказати один одному і двох слів. Адже міг би і змовчати, і вона ніколи б не дізналася. А він... неначе хотів скоріше збутися важкого вантажу, неначе не хотів, щоб між ними була брехня.

— Отже, почитав, — повільно повторила Тамар, відвертаючись.

Вона намагалася розібратися у своїх почуттях.

Він прочитав її таємний щоденник. Нічого страшнішого в житті й бути не може. Тепер він про неї знає