Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

хоча й здавався таким, як усі, а втім, він мав одну одрубну прикмету. Ця людина, що так повільно балакала (роблячи паузу після кожного слова), показувала спринтерську швидкість, коли, похапцем попрощавшись, кидалася на вихід. За першим разом поспіх його викликав підозру, що йому канудить у животі або прикрутило у ще пильнішій потребі.

«Любий мій... колего! —звернувся він до Брішо, спочатку подумавши, чи доречне тут слово «колега», — я маю одне бажання: знати, чи є назви інших дерев у... номенклатурі вашої чудової мови... французької... латинської... нормандської... Мадам (він мав на увазі «мадам Вердюрен», хоча не зважувався зиркнути в її бік) казала мені, що ви знаєте все. Чи не настав, власне, час про це побалакати, га?» — «Ба ні, зараз настав час їсти, — урвала пані Вердюрен, побачивши, що так вони ніколи не дообідають. «А, гаразд! — відповів скандинавець, з журною і покірною усмішкою понурившись у тарілку. — Але я мушу сказати пані, що я дозволив собі на цей запитальник... даруйте, на цю запитальницю... бо завтра маю бути в Парижі, завтра я обідаю чи то в Тур д’Ар-жана, чи то в Отель-Меріс. Мій побратим... француз... пан Бугру має там доповісти про спіритичні сеанси... даруйте, про спіри-туозні виклики, що він перевіряв». — «У Тур д’Аржан зовсім не так добре годують, як заведено думати, — промовила пані Вердюрен невдоволеним тоном. — Принаймні мене там годували препаскудно». — «Ба! Коли не помиляюся, живність, яку подають у мадам, найвитворніша кухня французька!» — «Ой лишенько! Звісно, їсти можна, — відповіла пані Вердюрен, відійшовши.

— А як приїдете наступної середи, то буде краще». — «У понеділок я їду до Алжиру, а звідти — на рігДоброї Надії. А коли я буду на розі Доброї Надії, то вже не зможу зустрітися з моїм зна-комитим колегою... даруйте, не зможу зустрітися з моїм побратимом». Залагодивши ці запізнілі перепросини, він покірно, у скаженому темпі заходився їсти. Але Брішо, зрадівши нагоді розповісти про інші відкриття в рослинній етимології, забалакав про неї і так зацікавив норвежця, аж той знову перестав їсти, подаючи знак, що можна прибрати його ще повну тарілку і перейти до чергової страви. «Один із Сорока безсмертних зветься Уссе, що означає місце, де росте «у», різак; у прізвищі премудрого дипломата д’Ормесона ви знайдете такий любий Вергілію орм, ульм, берест, від якого постала назва міста Ульм; у прізвищі його колеги де ла Буле — «було», березу; в д’Оне — «он», вільху; в де Бюсьєрі

— «бюї», букшпан; в Альбаре — «об’є», оболонь (я дав слово розповісти про це Селесті), в де Шоле — «шу», капусту, і яблуню

— в де ла Помре — «пом», — пам’ятаєте, Саньєте, той де ла Помре читав виклади тоді, коли доброго Пореля заслано на край світу проконсулом в Одеонію?» — «Кажете, що прізвище Шоле походить від «шу», — звернувся я до Брішо. — А назва станції перед Донсьєром, Сен-Фрішу, теж постала від «шу»? — «Ні, Сен-Фрішу — це Sanctus Fructuosus[24], так само як від Sanctus Ferreolus[25] пішло Сен-Фержо, але це слово зовсім не нормандське». «Він занадто освічений, він зануда», — тихесенько просо-коріла княгиня. «Мене цікавить ще сила інших назв, але про всі зразу не спитаєш, — сказав я і, звернувшись до Коттара, спитав:

— А баронеса Пютбюс тут?» — «Дяка Богові, нема, — відповіла пані Вердюрен, почувши його запитання. — Я спровадила її на відпочинок до Венеції, і цього року ми від неї вільні». «Я теж добув права аж на два дерева, — озвався пан де Шарлюс, — бо майже найняв домок між Сен-Мартен-дю-Шеном і Сен-П’єр-дез-Іфом». — «То це ж палицею докинути, маю надію, ви часто заглядатимете до нас у товаристві Чарлі Мореля. Треба тільки порозумітися з нашою громадкою щодо потягів, адже ви за два ступні від Донсьєра», — промовила пані Вердюрен; вона не тямилася, коли гості приїжджали різними потягами і не о тій годині, коли вона висилала коні. Вона знала, який крутий узвіз до Ла-Распельєр, навіть як загнути гака й рушити кружкома, не через Фетерн (на це йшло ще півгодини), добиратися важко — і боялася, що ті, хто приїде осібно, не знайдуть ландо у Дувіль-Фетерні або ж, не вирушивши насправді з дому, матимуть відмовку, нібито вони не знайшли у Дувіль-Фетерні коні, а спинатися пішки так високо їм не стало снаги. Пан де Шарлюс відповів на запрошення тільки безмовним уклоном. «У побуті з ним, мабуть, нелегко, надто вже він надутий, — шепнув, звертаючись до Скі, доктор; сам людина проста, хоч і не без гонору, він не приховував від Скі, що пан де Шарлюс для нього,— сноб. — Звідки ж йому знати, що на всіх курортах і навіть у паризьких клініках лікарі, для яких я «великий могол», за честь мають знайомити мене з усіма аристократами, які там є і які переді мною кирпи не гнуть. І мені від цього ще любіше жити на морських купанках, — додав він недбало. — Навіть у Донсьєрі полковий лікар, у якого лікується полковник, запросив мене поснідати і сказав, що я не осоромився б, навіть якби обідав з генералом. А той генерал — із княженецтва. Ще не знати, чиї шляхетські грамоти давезніші — барона чи його». — «Та ви не гарячкуйте! Барон із ходачкової шляхти, — відповів півголосом Скі і ще буркнув щось, чого я не дочув, уловив тільки кінець: «лозтво»; та я й не дослухався до їхньої балачки, бо наставляв вуха на те, про що Брішо правив панові де Шарлюсу: «Ні, мабуть, я вас розчарую: у вас лише одне дерево, бо очевидно, що Сен-Мартен-дю-Шен — це Sanctus Martinus juxta quercum[26], але слово «іф» може означати зовсім не «тис», а бути коренем слів ave, eve, що означає «вогкий», як, наприклад, ув Авейроні, Лодеві, в імени Іветта, і заховалося в нашому кухонному вжитку, в усіляких там помийницях

— «ев’є». Це — «ло», вода, яка по-бретонському вимовляється Стер, Стермар’я, Стерлаер, Стербуест, Стер-ен-Дрейхен...» Кінця фрази я не розчув, бо,