Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

хоч як мені було приємно знову почути ім’я Стермар’ї, я сидів усе ж обік Коттара і хоч-не-хоч слухав його, а він тихо жебонів Скі: «Отакої, я й не знав! У такому разі йогомосць — двосічний? То він з їхнього цеху? А капшуків під очима в нього ще нема. Підгорну-но я свої ноги, а то ще забандюриться йому щипати. Зрештою, мене це не дивує. Надививсь я великого панства, коли воно бере душ у костюмі Адама,

— всі вони так чи так дегенерати. Я до них не озиваюся, бо я, власне, посадовець, і це могло б мені нашкодити. Але вони добре знають, що я їм не брат». Брішо налякав Саньєта тим, що звернувся до нього, але тепер йому дихалося легше, як легше дихається тому, хто боявся бурі й побачив, що за блискавкою грому не гримнуло, аж це пан Вердюрен надумав поставити йому запитання, і, поки його ставив, пас його поглядом, аби спантеличити й не дати оговтатися: «Чого ж ви, Саньєте, крилися, що вчащаєте на ранкові вистави до Одеону?» Ловлячи дрижаки, як рекрут перед сержантом-садистом, Саньєт намагався відповісти якнайкоротше, щоб вивести свою відповідь з-під ударів: «Разочок, на «Гонительці». — «Що він там верзе? — з нехіттю, змішаною з люттю гарикнув Вердюрен, зсунувши брови, ніби натужував усю увагу, аби розшолопати щось незбагненне. — По-перше, у вас нічого не розбереш, у вас гуща в роті!» — лютився дедалі дужче Вердюрен, натякаючи на Саньєтову недорікуватість. «Сердешний Саньєт! Не прискіпуйтесь до нього!» — озвалася пані Вердюрен фальшиво-співчутливим тоном, бажаючи, щоб ніхто не сумнівався, що її чоловік ображає Саньєта. «Я був на «Го...», «Го...». — «Го, го! Висловлюйтесь чітко, я нічого у вас не втну», — гарикнув Вердюрен. Майже всі «вірні» пирхали сміхом, нагадуючи юрму людожерів, у яких рана, завдана білому, будить смак крови. Бо інстинкт наслідування і боягузтво рядять як товариствами, так і натовпами. І всі сміються з того, хто став мішенню насмішок, а через десять років у колі його шанувальників ці самі насмішники співатимуть йому хвалу. Так само люд змітає царів або вітає їх радісним криком. «Годі-бо, він тут ні до чого!» — сказала пані Вердюрен. «А до чого тут я? Якщо тобі, чоловіче, заціпило, то не обідай у гостях». — «Я був на «Гонительці за розумом» Фавара». — «Що? То це ви «Гонительку за розумом» називаєте «Гонителькою»? Га? Чудово! Я б і за сто років не здогадався!» — вигукнув Вердюрен, лукавлячи, бо миттю визнав би когось некультурним, «не підкованим», нецивілізо-ваним, якби той, навпаки, титули деяких творів вимовив повністю. Наприклад, треба було говорити: «Хворий» або «Міщанин», а хто додав би : «Уявний» чи «шляхтич», довів би, що він «не свій», так само як десь у салоні всі побачили б, що ця людина не світовець, коли б, замість «Де Монтеск’ю», вона сказала б: «Де Монтеск’ю-Фезансак». «Та тут нема нічого дивного», — заперечив Саньєт, задихаючись від хвилювання, але усміхнений, хоча усміхатися йому не хотілося. Пані Вердюрен зареготала. «Де вже там! — скрикнула вона глумливо. — Запевняю вас, ніхто б на світі не здогадався, що йдеться про «Гонительку за розумом!». Звертаючись і до Саньєта, і до Брішо, Вердюрен промовив уже лагідніше: «Зрештою «Гонителька за розумом» — прегарна п’єса». Ця проста, вимовлена поважно репліка, позбавлена й тіні злости, подіяла на Саньєта цілюще й викликала в ньому таке почуття вдячности, ніби його обмилува-но. Він не міг пустити пари з уст і зберігав щасливу мовчанку. Брішо був балакучіший. «Ваша правда, — відповів він Вердюре-нові. — Хай би навіть «Гонителька за розумом» — була п’єсою якогось сарматського чи скандинавського драматурга, все одно вона посіла б вакантне місце шедевра. Але земля пером чарівному Фаварові — темперамент у нього не ібсенівський. (Тут Брішо спаленів по вуха, згадавши, що за столом сидить філософ норвезький, який мав нещасну міну, бо ніяк не міг доглупатися, що воно за рослина букшпан, яку Брішо згадав з приводу Бюсьєра.)

— Зрештою сатрапія Пореля тепер у руках урядника, правовірного толстовця, отож можна було сподіватися, що під склепінням Одеону ми побачимо «Анну Кареніну» або «Воскресіння». — «Ви от згадали Фавара, — промовив пан де Шарлюс, — а я знаю його портрет. Я бачив його чудове гравюрне зображення у графині Моле». Ім’я графині Моле справило на пані Вердюрен сильне враження. «А, ви буваєте у графині де Моле?» — скрикнула вона. Вона гадала, ніби «графиня Моле» без частки «де» говориться для скорочення, так само як «Роани», або з погорди — як вона сама говорила: «Ла Тремуй». Вона нітрохи не сумнівалася, що графиня Моле, знайома королеви грецької і принцеси де Капрароли, більше, ніж будь-хто, має право на частку «де», і раз і на все поклала собі так величати цю блискучу жінку, яка трималася з нею обіхідливо. Отож, аби показати, що вона зумисне назвала так графиню і що для графині їй не шкода часточки «де», вона додала: «А я й гадки не мала, що ви знайомі з графинею де Моле!» — ніби для неї було подвійно дивовижно, що пан де Шарлюс знає цю даму і що вона, пані Вердюрен, про це не здогадувалася. Світ — чи принаймні те, що під цим розумів пан де Шарлюс, — єдина цілість, та ще й однорідна і замкнена. З уваги на розмаїтий огром буржуазії цілком природним було б запитання якогось адвоката до того, хто знає його шкільного колегу: «А звідки ви, достолиха, його знаєте?» — але дивуватися з випадку, що зіткнув пана де Шарлюса з графинею Моле, це все одно, що дивуватися з того, що француз розуміє значення слова «храм» чи «ліс». Ба більше, навіть якби це знайомство не випливало цілком органічно зі світських законів, навіть якби воно було випадкове, то що ж дивовижного було б у тім, що пані Вердюрен про нього не відає, адже вона бачила барона вперше, а стосунки його з графинею Моле були далеко не єдиним у його житті, чого вона не знала, бо ж, сказати по щирості, вона нічогісінько про нього не знала. «Хто ж грав цю «Гонительку за розумом», любий мій Саньєте?» — спитав Вердюрен. Хоча й відчуваючи, що буря минула, колишній архіваріус вагався з відповіддю. «Та ти його затуркав, — сказала пані Вердюрен, — ти кпиш із кожного його слова і хочеш, щоб він відповідав! Ну,