Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

помічав у їхніх очах, або принаймні в очах старших бабуїнів, ознаки смутку, народження першого усвідомлення їхньої смертності.

— То саме про це спонукає тебе думати захід сонця — про смертність?

— Ні. Але я не можу не згадувати нашої першої розмови, першої важливої розмови. Нам було, напевне, по шість років. Я не пам’ятаю, які були справжні слова, але знаю, що розкривав тобі серце, розповідав усе про себе, про свої надії і прагнення. Водночас я думав: «Тож ось що означає кохати». Адже — дозволь зізнатися в цьому — я тоді був закоханий у тебе. Й відтоді кохати жінку для мене завжди означало бути вільним сказати все, що в мене на серці.

— Усе, що в тебе на серці… А як це пов’язане з Еженом Маре?

— Просто я розумію, що думав старий самець-бабуїн, коли спостерігав, як сідає сонце; то був вожак гурту, Маре найближче зійшовся з ним. «Ніколи знову, — думав він. — Лише одне життя, а потім ніколи знову. Ніколи, ніколи, ніколи». Ось що робить зі мною Кару. Вона наповнює мене смутком. Отруює мені життя.

Марго й далі не розуміла, що спільного мають бабуїни з Кару та їхніми дитячими роками, але не збиралася зізнаватися.

— Це місце ятрить мені серце, — каже Джон. — Воно ятрило мені серце, коли я був дитиною, й відтоді я ніколи не був такий, як слід.

Його серце роз’ятрене. Вона й не здогадувалася про це. Колись, думала вона про себе, їй не треба було й казати, а вона знала, що відбувається на серці в інших людей. їй притаманний особливий талант: meegevoel, співпереживання. Але тепер уже ні, на жаль, уже ні! Вона виросла, а вирісши, зашкарубла, як жінка, яку ніколи не запрошували до танцю, яка марно чекає в суботні вечори на лавці в церковній залі, яка до того часу, коли дехто з чоловіків згадає про свої манери й запропонує їй руку, вже не відчуває насолоди й хоче тільки додому. Який удар! Яке одкровення! А цей двоюрідний брат носить у собі спогади, як дитиною він кохав її! Носив їх усі ці роки!»

— [Стогін.] Невже я справді казала все це?

— [Сміх.] Казали.

— Яка нескромність із мого боку! [Сміється.] Пусте, читайте далі.

«— Не кажи нічого про це Керол, — каже Джон, її двоюрідний брат. — Не розказуй їй із її ядучим язиком, які в мене почуття до Кару. Якщо скажеш, я знатися з тобою не буду.

— Про тебе і про бабуїнів, — зітхнула Марго. — Хоч вір, хоч ні, Керол теж має серце. Але ні, я не розповім їй про твою таємницю. Вже холодно. Може, ходімо назад?

Вони обійшли дугою хатини робітників, ідучи на чималенькій відстані від них. У пітьмі несамовито світилися червоні жарини кухонних плит.

— Як довго ти будеш тут? — запитала Марго. — Лишишся аж до Нового Року?

Nuwejaar: для volk, народу, це червоний день календаря, який цілком затьмарює Різдво.

— Ні, я не можу лишатися так довго. В мене є справи в Кейптауні.

— Чом би тобі не лишити батька й не приїхати за ним потім? Дай йому час розслабитись і відновити силу. В нього поганий вигляд.

— Він не лишиться. В мого батька неспокійна натура. Хоч де йому трапиться бути, він хоче опинитися в іншому місці. Що старіший він стає, то йому гірше. Це наче свербіж. Він не може бути спокійним. Крім того, йому теж треба повернутися на роботу. Він ставиться до роботи дуже серйозно.

У будинку тихо. Вони заходять крізь затильні двері.

— На добраніч, — каже вона. — Міцно спи.

У своїй кімнаті Марго квапиться до ліжка. Вона б хотіла заснути до того, як повернуться її сестра з чоловіком, або принаймні бути здатною вдавати, ніби вона спить. Вона не хоче, щоб її розпитували, що відбулося під час її прогулянки з Джоном. Якщо Керол дати бодай половину шансу, вона витисне з неї все. «Я кохав тебе, коли тобі було шість років; ти визначила модель мого кохання до інших жінок». Що він сказав! І справді, який комплімент! А як вона сама? Що відбувалося в її шестирічному серці, коли в його серці буяла ота передчасна пристрасть? Вона, звичайно, погодилася вийти за нього заміж, але чи визнала вона, що вони закохані? Якщо так, вона нічого не пригадує. А що тепер, що вона відчуває до нього тепер? Його зізнання безперечно змусило її серце спалахнути. Що за дивний характер, оцей її кузен! Вона певна, його дивакуватість походить не з боку Кутзее, бо, зрештою, вона й сама Кутзее, тож оця незвичайність має походити з боку його матері, від Меєрсів чи яке там їхнє прізвище, Меєрсів зі Східної Капської провінції. Меєрсів, Мейрів чи Мейрінґів.

На цьому Марго й заснула.

[ПРОБІЛ]

— Він пишається, — каже Керол. — Забагато думає про себе. Не може опуститися до розмов зі звичайними людьми. Якщо не вовтузиться коло своєї машини, то сидить із книжкою в кутку. І чого він не пострижеться? Щоразу, як я бачу його, я хочу присадити оту кучму в нього на голові й обтяти гидезні жирні патли!

— Його волосся не жирне, — заперечує Марго, — просто задовге. Думаю, він миє його милом для рук, ось чому воно стирчить в усі боки. І він сором’язливий, а не пихатий. Саме тому й тримається одинцем. Дай йому шанс, він цікава людина.

— Він фліртує з тобою. Це ж усі бачать. А ти й собі фліртуєш. Ти, його двоюрідна сестра! Чому він неодружений? Він гомосексуаліст, як по-твоєму? Він moffie?

Марго ніколи не знала, коли Керол щиро казала що-небудь, а коли просто провокувала її. Навіть тут, на фермі, Керол ходить у модних білих широких штанах і в блузках із низьким декольте, в босоніжках на високих підборах, у важких браслетах. Купує собі одяг у Франкфурті, каже вона, під час ділових поїздок разом зі своїм чоловіком. Через її вбрання всі вони видаються дуже старомодними й дуже статечними провінціалами. Вона з Клаусом живе в Сендтоні в кам’яниці з дванадцяти кімнат, яка належить одному англо-американцеві, і за яку вони нічого не платять, там є стайні, коні для гри в поло і стайничий, хоча ніхто з них не вміє їздити верхи. Вони ще не мають дітей, проте матимуть, запевняє її Керол, коли облаштуються як слід. Як слід — означає перебратися до Америки.

У будинку в Сендтоні, куди переїхали вони з Клаусом, призналася їй якось Керол, відбуваються дуже прогресивні речі. Вона не пояснила, в чому