Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

цивільних відомств, що існували. Наприклад, органи військової юстиції сховали у профільному міністерстві, мобілізаційний відділ — у МВС і т. п.

Поза тим маємо констатувати: темпи розбудови національних Збройних сил набрали таких обертів, що вже 10 жовтня уряд ухвалив законопроект про запровадження військової повинності, що практично означало відновлення масової армії.

Характерні особливості процесу формування національної армії — гранична обережність уряду та утаємниченість його рішень. РМ «пригальмовувала» ініціативи голови держави. Так, наприклад, 10 та 11 липня уряд обговорив «Доклад військового міністра про становище військової справи в Українській Державі». Суть: гетьман планував видати наказ про призов 5 тис. осіб для формування Сердюцької дивізії. Ухвалили: «Цілком приєднуючись до рішення пана Гетьмана... оголошення проекту наказу визнати небажаним...». Інформації військового міністра щодо «формування армії» взагалі заносили до таємного «Особливого журналу» (наприклад, 4, 6 вересня), донині недоступного для дослідників.

Мобілізаційний ресурс Української Держави. УГА

Скажемо ще раз: ніякого впливу на події, що мали місце на підавстрійських русинських територіях, режим гетьмана не мав і мати не міг — якби і палко того бажав.

Не мав і не міг мати не тільки з політичних, але і з цілком прозаїчних причин — відсутності будь-яких матеріальних ресурсів для проведення будь-якої політики на «західноукраїнських» землях. Теоретично окремим мобілізаційним ресурсом могла би стати так звана Українська Галицька армія (УГА).

Г. Кох (1894—1959 рр.), офіцер австро-угорської армії, згодом сотник УГА. Джерело: https://commons. wikimedia.org/wiki/

Правда про цих ландскнехтів, які свого часу присягали або найяснішому цісарю, або російському імператорові і які після краху обох монархій залишилися без легітимного господаря, без верховного командування, без присяги, без засобів до існування, відома давно і дуже добре.

Власне, цю правду ніхто ніколи не приховував — навпаки, завжди нею пишався. Ось про що йдеться, наприклад, у матеріалах, оприлюднених більш ніж півсторіччя тому в пишному виданні «Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях»[171]. Звернімося до споминів такого собі Ганса Коха «Військовий провід Української Галицької Армії»:

«Військове походження цих старшин (тобто командного складу УГА. — Д. Я.) було двояке. Менша їх частина вийшла з царсько-російського генерального штабу, або з визначних староросійських, гвардійських полків. Більшість творили... старшини австро-угорського генерального штабу або офіцери полків габсбурзької монархії». Співпраця цих груп, — вказує щирий український патріот Кох, — «була не так легкою, як би здавалося».

Перша причина труднощів — необхідність перекладу російських та німецьких «фахових форм» на українську мову. Вихід знайшли такий: «Розв’язування їх давньою методою різних коаліційних армій, в яких вояки, приналежні до різних контингентів, спершу зливалися в одне під річевим оглядом, а щойно опісля шукали мовних форм».

Причина друга, на яку вказує Кох, — відмінність російської та австро-угорської військових шкіл та практик, які сповідували несумісні між собою військові філософії та практики — починаючи від стройових прийомів, закінчуючи ідейними розбіжностями стратегічного планування.

Причина третя — національний склад командування. Кого там тільки не було: генерали та старші офіцери Російської та Австро-Угорської імператорських армій російського, українського, угорського, хорватського, чеського, австрійського походження.

Ще одна системна проблема цієї «української» армії, в якій, як бачимо, власне «українцям», тобто рядовим галичанам-русинам, відводилася роль гарматного м’яса, — надзвичайно висока навіть з огляду на ті часи плинність вищого командного складу.

Від листопада 1918 р. до безславного кінця в лютому 1920 р. (тобто впродовж 16 місяців) посаду команданта УГА обіймало 8 осіб (тобто в середньому 1 особа командувала менше 2-х місяців). І це в умовах війни на 2—3 фронти одночасно! За той самий час начальників Генерального штабу — «шефів штабу Начальної Команди УГА» змінилося 7осіб.

Четверта причина, яка прирікала УГА на поразку за будь-яких обставин, — «розмірно невеликі оперативні можливості», які полягали у «пов­ній недостачі» необхідних людських та матеріальних ресурсів. Перекладаємо на українську: матеріальних ресурсів для ведення переможних бойових дій ця група російських та австрійських вояків під жовто-синім габсбурзьким русинським прапором не мала.

П’ята причина, яка наперед визначала поразку УГА, полягала у «невідповідності відносин з урядом ЗУНР, насамперед диктатором Є. Петрушевичем», «підлеглості» штабу Петлюри. Конкретні стратегічні прорахунки вже власне командування УГА і, насамперед, генетична неможливість позиціонування щодо військового союзу Петлюри та Пілсудського мали наслідком загибель УГА. Одна частина її перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована, друга — пристала до більшовиків і була ними знищена[172].

Звернімося до статистичних оцінок чисельності УГА, маючи на увазі, що головні її противники нараховували в своїх лавах: Червона армія — до 5 млн осіб[173], Збройні сили Півдня Росії — від 160 (червень 1919 р.) до 270 тис. (при 600 гарматах, 38 танках, 72 літаках, близько 120 кораблів (жовтень 1919 р.)[174], а одна лише польська армія — армія Галлєра — 80 тис. вояків[175]. Станом на 21 листопада 1918 р. УГА — це формально 3305 вояків, у т. ч. в строю — 120 старшин (161 за списком) та 3185 стрільців (4517 — за списком), у т. ч. полк УСС — 54 старшини і 1084 стрільці. Станом на 15 березня 1919 р. — «в полі» воювало 65 тис. осіб, 4 тис. старшин (при 8 тис. коней); «в запіллю» — 55 тис. осіб, 6 тис. старшин, загалом — 120 тис. осіб, 6 тис. старшин. На день захоплення Києва (30 серпня 1919 р.) в лавах УГА перебувало 12 900 людей, у т. ч. 6500 багнетів, 245 «скорострілів». Під час об’єднання з Червоною армією (12 лютого 1920 р.): 6988 стрільців та 642 особи «командного складу» (І Галицька червона бригада УСС), 6243 стрільці та 487 осіб командного складу (ІІ бригада), 356 командного складу та 3457 стрільців (ІІІ бригада), загалом — 1485 осіб командного складу та 16 688 стрільців[176]. Це все.

Якщо мова зайшла про можливий та реально існуючий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму, насамперед збройний, то спробуємо в цьому контексті оцінити його зусилля по створенню боєздатних збройних сил.

Мобілізаційний ресурс Української Держави. Січові стрільці

Ще одним потенційним мобресурсом режиму УД могли би стати «національні» військові формування, відомі під назвою «січові стрільці».

Не маючи ані найменшого бажання (та, зрештою, і можливості) копирсатися ще й в цьому надзвичайно контраверсійному дискурсі, нагадаємо читачам хіба таке.

Загін січових стрільців, яким на той час командував Осип Микитка (січень—жовтень 1918 р.), входив до складу окупаційного німецько-австрійського угруповання. У лютому 1918 р. цей підрозділ, сформований з габсбурзьких підданих русинського походження, прибув на територію УНР і розмістився на Херсонщині, де австрійськими силами командував архікнязь Вільгельм Габсбург-Лотаринзький (Василь Вишиваний).

Ще один курінь січових стрільців — Галицько-Буковинський — були сколотили наприкінці 1917 р. у Києві з вояків австро-угорської армії русинського походження, які опинилися в російському полоні.

До речі, створення таких підрозділів діючим на той час міжнародним правом категорично заборонялося. Галицько-Буковинський курінь брав участь у боях з більшовиками, у т. ч. в Києві, але в січні 1918 р. разом із членами УЦР відійшов до Житомира. Саме цим куренем від того часу і до кінця його як військової формації (фактично припинила своє існування 7 грудня 1919 р., а формально Стрілецька рада ухвалила рішення про її