Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

таке, чого ти справді хочеш. Якщо є, я готовий надати тобі все, що мені під силу.

— Ти готовий купити моє бажання? Лише це ти і вмієш — платити за речі. Хочеш легко відбутися? Ні, все не так просто, як тобі здається. Моє бажання не матеріального походження.

– І що ж це?

— Ти.

— Поясни, Ліліан, як ти сама розумієш свої слова? Сподіваюсь, не в тваринному сенсі?

— Ні, не в тваринному.

– І як же?

Ліліан уже стояла біля дверей. Обернулася до нього, підвела голову і холодно всміхнулася.

— Ти цього не зрозумієш, — сказала вона і вийшла.

Йому залишалося лише мордуватися від чіткого усвідомлення, що Ліліан ніколи не погодиться його покинути, що він ніколи не матиме права з нею розлучитися, що він їй винен за цю збочену симпатію, мусить поважати її почуття, що їх ніколи не зможе зрозуміти і на які не здатен буде відповісти… Він не відчував до неї нічого, крім цілковитої зневаги, що не потребувала роздумів, не сприймала жалю, докорів, власних закликів до справедливості… Але найтяжче, що він усвідомлював, — це огидну, масну відразу до власного вироку; він намагався вважати себе нижчим за жінку, якої не міг поважати.

А потім усі ці думки втратили для нього сенс, відійшовши в далеку далечінь. Залишилася тільки рішучість витримати і пережити будь-що…

Ріарден був водночас напружений і спокійний. Лежачи в ліжку, притиснувшись обличчям до подушки, думав про Даґні, про її струнке, чутливе тіло, яке тремтить від його дотиків. Шкодував, що вона зараз не в Нью-Йорку, — інакше він негайно вирушив би до неї, просто посеред ночі.

Юджин Лоусон сидів за своїм столом, як перед приладовою панеллю бомбардувальника, що мчить над континентом. Правда, іноді він про це забував, м’язи кволішали, немов увесь світ недостойний бути його супротивником. Лише великий млявий рот зраджував його самовпевнену зовнішність: відкриваючи його, Лоусон спершу відстовбурчував нижню губу, яка ще певний час по тому гойдалася, немов жила окремим життям.

— Я цього не соромлюся, — повідомив Юджин Лоусон. — Міс Таґґарт, хочу, щоб ви зрозуміли: я зовсім не соромлюся своєї колишньої кар’єри, не соромлюсь і того, щоб був президентом «Національного громадського банку» в Медісоні.

— Я нічого не казала про сором, — стримано мовила Даґні.

— Я ні в чому не винен, адже, коли банк луснув, і сам втратив усі заощадження. Як на мене, така жертва багато чого виправдовує.

— Хотіла у вас дещо запитати про моторобудівну компанію «Двадцяте сторіччя», яка…

— Залюбки відповім на всі запитання. Я не маю чого приховувати, в мене чисте сумління. Якщо вважаєте, що ця тема здатна мене знітити, — ви помиляєтеся.

— Хочу довідатися про людей, яким завод належав тоді, коли ви здійснювали вкладення.

— То були хороші люди… Просто ідеальні. Вони убезпечували від будь-якого ризику. Я кажу про них, як про людей, хоча й послуговуюся фінансовою термінологією, як і належить банкіру. Надав їм на той завод гроші, бо вони їх потребували. Мені вистачало того, що людям потрібні гроші. На першому місці для мене, міс Таґґарт, була їхня потреба, а не власна жадібність. Потреба, а не жадібність. Мої дід та батько створили «Національний громадський банк», щоб сколотити власний капітал. Натомість я примусив служити їхні гроші високим ідеалам. Я не сидів на торбах зі своїм золотом, не вимагав зобов’язань від бідних людей, які потребували позики. Моїм гарантом було серце. Звісно, я надіявся, що в цій брутальній матеріалістичній країні мене хтось зрозуміє. Нагородою для мене, міс Таґґарт, стало те, чого не дано зрозуміти людям вашого класу. Відвідувачі, які сідали перед моїм робочим столом у банку, поводилися не так, як ви, міс Таґґарт. Це були тихі люди, не впевнені у собі, а боязкі, вимордувані клопотами. Винагородою для мене були їхні сповнені сліз вдячності очі, тремтячі голоси, благословення… Пригадую, одна жіночка поцілувала була мені руку, коли я надав позику, що в ній їй відмовили в решті банків.

— Якщо ваша ласка, назвіть мені імена власників моторобудівного заводу.

— О, цей завод був доленосний для регіону. І я цілком справедливо надав їм кредит. Працевлаштувалися тисячі людей, які були позбавлені засобів існування.

— Чи знали ви когось, хто працював на тому заводі?

— Безперечно. Я їх усіх знав. Мене цікавили люди, а не машини… Людський, а не фінансовий бік промисловості.

Даґні схилилася над столом.

— Чи знали ви когось із тамтешніх інженерів?

– Інженерів? О, ні. Я був занадто демократичний. Мене цікавили винятково робітники. Прості люди. І всі вони знали мене особисто. Заходжу, було, до лавки, а вони впізнають мене і вітаються: «Здоровенький був, Джине!» Так вони до мене і зверталися — Джин. Але переконаний, що все це вас аніскілечки не цікавить. Усе вже давно поросло чортополохом. А зараз ви приїхали до Вашингтона поговорити зі мною про свою залізницю, — він рвучко випростався, знову набувши пози пілота бомбардувальника. — Та не впевнений, чи можу гарантувати вам особливу увагу, адже звик ставити добробут нації вище за будь-які приватні привілеї та зиски, що…

— Я приїхала говорити з вами не про свою залізницю, — вже дещо роздратовано відповіла Даґні. — Не маю жодного бажання спілкуватися з вами на цю тему.

— Справді? — розчаровано запитав Лоусон.

— Справді. Мене цікавить моторобудівний завод. Чи можете ви назвати мені когось із тамтешніх інженерів?

— Навряд чи вони мене колись цікавили. Чиновники та вчені паразити ніколи мене не приваблювали. Я працював лише зі справжніми робітниками — людьми з мозолястими руками, завдяки яким той завод існував. Вони були моїми друзями.

— То назвіть мені кілька імен простих людей, які там працювали.

— Шановна міс Таґґарт, стільки води спливло… Їх там працювали тисячі, хіба я можу всіх пам’ятати?

— Може, ви бодай одного пам’ятаєте?

— Сумніваюся. В моєму житті було стільки людей, що я просто не здатен пригадати окремих краплин цього людського океану.

— Чи знали ви, що за продукцію виробляє завод? Які двигуни вони виготовляли чи збиралися виготовляти?

— Аякже. Я завжди особисто цікавився всіма своїми вкладеннями і часто інспектував завод. Усе там було напрочуд добре. Вони творили дива. Побутові умови працівників були найкращі в країні. На кожному вікні висіли мереживні фіранки, на кожному підвіконні — квіти. У кожного біля будинку буяв сад. Вони збудували для своїх дітей нову школу.

— Ви щось знаєте про роботу науково-дослідної лабораторії при заводі?

— Атож, у них була просто чудова дослідна лабораторія, дуже прогресивна, динамічна, перспективна. В них були неймовірні плани.

— А ви, часом, не пригадуєте щось… про плани виробництва двигуна нового типу?

— Двигуна? Якого ще двигуна, міс Таґґарт? Я не мав часу занурюватися в деталі. Я переймався соціальним прогресом, загальним розквітом, братерством і любов’ю