Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

свого носа. — Саме так! Волоцюги — молодці. Циганське плем'я її любить. Вони повстануть на перший заклик. Нема нічого легшого. Раз плюнути. Скориставшись сум'яттям, її легко буде вкрасти. Завтра ж увечері… їм тільки підкажи!

— Який же план? — струсонувши його, промовив священик. Гренгуар велично обернувся до нього.

— Облиште мене! Невже ви не бачите, що я розмірковую?

Він подумав ще кілька хвилин і потім почав аплодувати своїй думці, вигукуючи:

— Чудово! Безсумнівний успіх!

— План! — гнівно вигукнув Клод. Гренгуар сяяв.

— Підійдіть-но ближче, щоб я міг вам сказати про це на вухо. Це справді хитрий контрудар, який виручить усіх нас із скрутного становища! Хай йому чорт! Мусите визнати, що я не дурень!

Раптом він схаменувся:

— Стривайте, а кізка з нею?

— Так, чорт забери!

— Адже вони б її теж повісили?

— А мені що до того?

— Так, вони повісили б її. Минулого місяця вони повісили свиню. Катові це прибуток: він з'їдає потім м'ясо. Повісити мою гарнесеньку Джалі! Бідолашне моє козеняточко!

— Прокляття! — вигукнув Клод. — Ти сам справжній кат. Ну, що ти вигадав, пройдисвіте? Щипцями треба тягти з тебе твій план, чи як?

— Заспокойтесь, учителю. Слухайте!

Гренгуар нахилився до вуха архідиякона і почав щось шепотіти йому, тривожно оглядаючись навколо себе, хоч вулиця була зовсім безлюдна. Коли він закінчив, Клод потиснув йому руку й холодно промовив:

— Добре, бувайте.

— Бувайте, — повторив Гренгуар, і в той час як архідиякон пішов в один бік, він попрямував у другий, бурмочучи півголосом:

— Смілива вигадка, метре П'єр Гренгуар. Ну що ж! Хоч ми й маленькі люди, та це зовсім не означає, що ми боїмося великих справ. Адже Бітон тягнув на своїх плечах цілого бика *, а трясогузки, кропив'янки, чикалки перелітають океан!

II. СТАВАЙ ВОЛОЦЮГОЮ

Повернувшись до монастиря, архідиякон побачив біля дверей келії свого молодшого брата Жеана дю Мулена, який чекав на нього і розвіював нудьгу очікування тим, що малював вуглиною на стіні профіль старшого брата з довжелезним носом.

Клод ледь глянув на брата. Його хвилювали інші думки. Веселе лице гульвіси, посмішка якого стільки разів прояснювала похмуре обличчя священика, нині було безсиле розвіяти туман, що з кожним днем ставав дедалі густішим у цій порочній, сморідній і загниваючій душі.

— Мій брате, — несміливо звернувся до нього Жеан, — я прийшов побачитися з вами.

Архідиякон навіть не глянув на нього.

— Що далі?

— Мій брате, — мовив лицемір, — ви такі добрі до мене і даєте мені такі добрі поради, що я постійно звертаюся до вас.

— Ну, далі!

— На жаль, братику, ви були цілком праві, коли казали мені: Жеане! Жеане! Cessat doctorum doctrina, discipulorum disciplina [163]. Жеане, будь мудрим, Жеане, вчись, Жеане, не ночуй поза колежем без поважних причин і без дозволу наставника. Не бийся з пікардійцями, noli, Ioannes verberare Picardos. He валяйся, як той безграмотний осел, quasi asinus illitteratus, на шкільній підстилці. Жеане, не опирайся покаранню, яке захоче накласти на тебе вчитель. Жеане, відвідуй кожного вечора каплицю і співай там псалми та молитви пречистій діві Марії. Гай-гай, які це були чудові напучування!

— Ну й що ж?

— Брате мій, перед вами злочинець, грішник, жалюгідна людина, розпусник, страховище! Дорогий мій брате, Жеан потоптав ногами всі ваші поради, він обернув їх на солому й гній. Я жорстоко за це покараний! О, милосердний господь дуже справедливий. Поки я мав гроші, я гуляв, пиячив, шаленів, провадив розгульне життя! О, наскільки приваблива розпуста зовні й настільки огидний і понурий її зворотний бік. Тепер я не маю жодного біляка; я продав своє простирало, свою сорочку і рушник. Прощавай, веселе життя! Чудова свічка погасла, і в мене залишився тільки лойовий недогарок, що чадить мені під ніс. Дівчата глузують з мене, я п'ю саму воду. Мене терзають докори сумління і кредитори.

— Висновок? — спитав архідиякон.

— Мій любий брате, я дуже бажав би повернутися до праведного життя! Я прийшов до вас із засмученим серцем. Я покутуючий грішник. Я сподіваюсь. Я б'ю себе в груди кулаками. Ви були праві, коли хотіли, щоб я здобув ступінь ліценціата і став помічником наставника в колежі Торші. Тепер я й сам відчуваю, що в цьому моє справжнє покликання. Але моє чорнило висохло, я не маю за що його купити, я не маю пер, мені нема за що їх купити, я не маю паперу, я не маю книжок, я не маю за що їх купити. Мені вкрай потрібна невеличка сума, і я звертаюся до вас, брате, з серцем, сповненим каяття.

— І це все?

— Так, — відповів школяр. — Трохи грошей…

— Я їх не маю.

Тоді школяр відповів з серйозним і водночас рішучим виглядом:

— У такому разі, брате, хоч це мені й дуже прикро, але я мушу вам сказати, що дехто робить мені вигідні пропозиції. Ви, значить, не хочете дати мені грошей? Ні? У такому разі я стаю волоцюгою.

Вимовляючи це жахливе слово, він став у позу Аякса, який чекає, що його вдарить блискавка.

Архідиякон холодно відповів:

— Ставай волоцюгою.

Жеан вклонився йому низенько і, насвистуючи, зійшов з монастирських сходів.

У ту хвилину, коли він проходив монастирським подвір'ям під вікном келії брата, він почув, як це вікно розчинилося; він підвів голову і побачив у вікні суворе обличчя архідиякона.

— Забирайся к дияволу! — крикнув Клод. — Ось тобі останні гроші, які ти дістаєш від мене!

І з тими словами священик жбурнув Жеанові гаманець, який набив школяреві на лобі велику ґулю. Жеан підняв його і пішов, розсерджений і водночас вдоволений, мов той собака, якого закидали мозковими кістками.

III. ХАЙ ЖИВУТЬ ВЕСЕЛОЩІ!

Читач, певне, не забув, що частина двору чудес була огороджена стародавнім муром, який оперізував місто. Багато його башт на той час уже почали руйнуватися. Одну з них волоцюги пристосували для своїх розваг. У нижньому залі був шинок, а все інше — на горішніх поверхах. Башта була найпожвавленішим, а значить, і найогиднішим місцем у царстві волоцюг. Немов якийсь величезний вулик, що дзижчав і вночі, і вдень. Кожної ночі, коли більшість жебрацької братії спала, коли на брудних фасадах будинків, які виходили на майдан, не залишалося жодного освітленого вікна, коли жоден крик не долітав з цих незліченних хижок, з цих мурашників, що кишіли злодіями, повіями, краденими й позашлюбними дітьми, — цю веселу башту можна було пізнати з галасу, який не стихав, з багряного світла, яке струменіло водночас із душників, з вікон, зі щілин потрісканих стін, словом, з усіх ЇЇ шпарин.