Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Полині руки впевнено перебігли по клавішах, видобувши з них низку акордів та коротеньких пасажів. Хоч вони були бездоганно чисті, таке він чував безліч разів у технічно блискучих, але мало обдарованих виконавців. А от вибір Полин його здивував: він сподівався почути що завгодно, тільки не прелюд Рахманінова, чисто чоловічу п’єсу, яку, скільки він її чув, виконували пристойно лише піаністи-чоловіки.

З перших двох лунких тактів вона опанувала фортеп’яно по-чоловічому владно, немовби своїми маленькими руками піднесла в повітря інструмент і його співучі струни з мужньою впевненістю й силою. А потім, знов же так, як Греймові траплялося чути тільки у чоловіків, спустилась чи злетіла — він навіть не знав, як краще сказати, — в чітке, чисте й невимовно ніжне анданте.

І далі вона грала зі спокійною силою, аж неймовірною в такій невеличкій, майже дитинній жінці, що її Грейм бачив крізь напівсплющені повіки за ебеново-чорною площиною величезного фортеп’яно, над яким вона панувала, як панувала над собою і над твором. «Який чистий і рішучий у неї удар!» — подумав Грейм, вслухаючись у відлуння останніх акордів і вчуваючи в ньому всю потужну наснагу прелюду, що й досі немов бриніла в залі.

Аарон з Теренсом уже засперечались пошепки на своєму дивані, Дар Гаяль гортав ноти, шукаючи нову п’єсу, яку йому назвала Пола, а вона глянула на Діка, і той почав вимикати матові плафони один за одним, поки вона лишилася в оазі м’якого світла, що виразно підсилювало тьмяно-золотий блиск її волосся та лямівки на блакитній сукні.

А Греймові здалось, ніби висока вітальня, западаючи в сутінь, робиться ще вища. Удовж вона мала вісімдесят футів, увиш муровані стіни здіймалися до стелі з колод на два з половиною поверхи, під стелею її перетинала галерея, з поруччя якої звисали шкури диких звірів, укривала ручного ткання з Оахаки й Еквадору, полінезійські мати, витіпані й сплетені жіночими руками й пофарбовані рослинними соками. Грейм ураз збагнув, на що вона скидається на святкову залу в якомусь середньовічному замку, і гостро відчув, чого тут бракує до повноти враження: довгого накритого столу з олив’яним посудом на одному кінці й срібним на другому та здоровезних гончаків, що гризуться за кістки під столом.

Згодом, коли Пола заграла кілька п’єс Дебюссі, постачивши Теренсові й Ааронові досить матеріалу для нової завзятої суперечки, Грейм поговорив з нею про музику кілька втішних хвилин. Вона виявила таке глибоке розуміння філософії музики, що він сам незчувся, як почав викладати їй свою улюблену теорію.

— Таким чином, — докінчив він, — потрібно було майже три тисячі років, щоб чисто духовна суть музики відбилась у натурі західної людини. Дебюссі ближче за всіх своїх попередників підійшов до тієї, сказати б, піфагорійської ясності, що запліднює думку…

На цьому слові Пола перебила його, помахом руки підкликавши Теренса й Аарона з їхнього м’якого бойовища у віконній ніші. Вони підійшли пліч-о-пліч, не припиняючи суперечки.

— Ну то й що? — питав Теренс. — Спробуйте-но знайти у свого Бергсона хоч одну думку, яснішу, ніж те, що він висловив у «Філософії сміху», — не вельми ясній, як відомо.

— Ідіть сюди! — гукнула Пола з веселим вогником в очах. — У нас з’явився новий пророк. Послухайте-но містера Грейма. Якраз гідний супротивник, щоб вам обом схрестити з ним шпаги! Він згоден з вами, що музика — це утечище від заліза, крові й життєвих чвар. Що слабкі, вразливі й високі натури втікають від глупоти і жорстокості буденного життя в наркотичні марення надхмарного світу ритмів та модуляцій…

— Це атавізм! — пирхнув Генкок. — Так робили ще печерні люди, мавполюди й Теренсові болотяні предки…

— Стривайте! — спинила його Пола. — Це тільки один з його висновків. А де в чому він рішуче з вами розходиться. Він процитував мені з Пейтера[112], що «всяке мистецтво тяжіє до музики»…

— Чистісінька первісна, мікроорганічна хімія, — впав їй у річ Генкок. — В основі всіх народних пісень та джазових ритмів лежить елементарна реакція живої клітини на ту мішанину світлових хвиль різної довжини, що її являє собою сонячне проміння. На цьому Теренс замикає коло своїх міркувань і сам перекреслює все, що набалакав. Ви послухайте мене, і я вам покажу…

— Та стривайте ж! — ізнов перебила Пола. — Містер Грейм доводить, що англійське пуританство скувало музику, справжню музику, на цілі сторіччя…

— Це правда, — підхопив Теренс.

— І що Англія змогла віднайти чуттєву насолоду в ритмі тільки через творчість Мільтона й Шеллі…[113]

— Шеллі був метафізик, — знову вихопився Аарон.

— Ліричний метафізик, — відразу уточнив Теренс. — Це ти мусиш визнати, Аароне.

— А Свінберн?[114] — запитав Генкок, очевидно, вертаючись до якоїсь давнішої теми.

— Він каже, що Оффенбах був попередником Артура Салівена, — задирливо гукнула Пола. — А Обер — попередник Оффенбаха. А про Вагнера…[115] Ось спитайте його самі, що він думає про Вагнера…

І відійшла, покинувши Грейма напризволяще. Рушила до місіс Мейсон, а тоді заходилася збивати партії бриджистів. Грейм проводив її очима, стежив, як зграбно підносять її коліна тканину сукні, й ледве-ледве чув, що знов просторікує Теренс Макфейн:

— Незаперечно, що у давніх греків музика була джерелом натхнення для всіх мистецтв…

Трохи згодом, коли два мудреці, забувши все на світі, стялися в словесній баталії за те, хто виявив у своїй творчості глибший інтелект — Бетховен чи Берліоз[116],— йому пощастило втекти. Він відверто прагнув ще поговорити з господинею. Та Пола вже притулилась в одному кріслі біля двох дівчат, і вони там про щось шепотілися, тихенько сміючись. Решта товариства майже вся глибоко захопилася бриджем, отож Грейм прибився до гуртка, що складався з Фореста, містера Вомболда, Дар Гаяля та кореспондента «Скотарської газети».

— Шкода, що ви не зможете поїхати туди зі мною, — говорив Дік кореспондентові.— А то зостаньтесь, це ж тільки на один день. Завтра б і з’їздили.

— Дуже шкодую, — відповів Нейсміт, — але мені треба завтра до Санта-Рози. Бербанк[117] обіцяв приділити мені цілий ранок, а ви розумієте, що це означає. Але я певен, наша газета рада була б репортажеві про цей ваш експеримент. Може, ви розповісте? Хоч коротенько. Ось і містер Грейм іде… Я певен, йому теж буде цікаво послухати.

— Ще якісь іригаційні споруди? — запитав Грейм.

— Та ні, безглузда спроба зробити добрих фермерів з нікчем, — відповів за Діка містер Вомболд. — Я запевняю: котрий фермер нині не має власної землі, той цим самим доводить свою невмілість.

— Зовсім ні,— озвався Дар Гаяль, підкресливши своє заперечення рухом тонкої азіатської руки. — Зовсім ні. Часи змінились, і тепер особиста вмілість