Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

не завжди сполучається з капіталом. Це знаменитий, просто героїчний експеримент. І він матиме успіх.

— А в чому річ, Діку? — зацікавився Грейм. — Розкажи.

— Та це так, дрібничка, — недбало відповів Форест. — Найскорше, з цього нічого не вийде, хоч я все ж таки сподіваюся…

— Гарна дрібничка! — перебив Вомболд. — П’ять тисяч акрів найкращої долинної землі віддати юрбі невдах, щоб хазяйнували, мовляв, на всьому готовому — платня й харчі, тільки сало наїдай.

— Харчі виростуть на тій-таки землі,— поправив його Дік. — Поясню вже докладно: я виділив п’ять тисяч акрів поміж садибою і річкою Сакраменто…

— Ви подумайте, скільки б там виросло люцерни, такої потрібної вам! — знов обурився містер Вомболд.

— Під люцерну мої екскаватори тільки торік висушили вдвічі більше болота, — відповів Дік. — Бачте, я переконаний, що наш Захід, та й увесь світ незабаром прийде до інтенсивного фермерства. І я хочу вкласти свій пай у пробивання дороги. Я поділив п’ять тисяч акрів на двадцяти-акрові ділянки. І певен, що кожна ділянка може не тільки прогодувати одну родину, й то не скупо, а ще й дасть мені шість відсотків прибутку.

— Коли розберуть усі ділянки, це буде двісті п’ятдесят родии, — обчислив газетяр. — Тобто, рахуючи пересічно п’ять душ у родині, тисяча двісті п’ятдесят душ.

— Трохи менше, — поправив Дік. — Ділянки вже всі розібрано, і загалом ми маємо лиш трохи більше ніж тисячу сто душ. Але перспективи добрі, будьте певні,— він лукаво усміхнувся. — Кілька врожайних років, і буде пересічно по шість душ у родині.

— А хто це «ми»? — поцікавився Грейм.

— Таж у мене цим ділом відає цілий комітет — із моїх-таки службовців, тільки одного професора Ліба мені позичив федеральний уряд. Суть ідеї ось у чому: вони повинні будуть господарювати на свою відповідальність, але за науковими методами, згідно з нашими інструкціями. Земля вся однакова, і ділянки одна в одну. Отже, результати праці на кожній ділянці промовлятимуть недвозначно. Ледачих та недотепних, чий урожай відставатиме від пересічного рівня, ми у себе не терпітимемо: невдах проганятимуть, і вирок їм складатиме своєю працею вся решта.

Умови ми даємо добрі. Жоден фермер нічим не ризикує. Кожен — недотепа чи розумний, в урожайний рік чи в неврожай — одержить на рік тисячу доларів. Та ще ті харчі, що він виростить і споживе зі своєю родиною; отож йому забезпечено принаймні сто доларів на місяць. Недотеп і ледачих неминуче витіснюватимуть розумні й трудящі. Оце й усе. Ми продемонструємо, що таке інтенсивне фермерство і яка з нього вигода. Крім того, вони матимуть не тільки гарантовану платню. Після її виплати мені має лишитися шість відсотків прибутку. А все, що хто зумів виробити понад ці шість відсотків, лишається йому ж таки.

— Я вже розумію, — сказав газетяр. — Це означає, що кожен, хто мав силу в руках, працюватиме день і ніч, аби допнути свого. Та й чом би ні? Стодоларову роботу не щодня знайдеш. Пересічний американський фермер не мав зі своєї землі й п’ятдесяти доларів чистих, надто як відрахувати вартість його власної праці й нагляду за господарством. Певна річ, путящі хазяїни працюватимуть до упаду, та й усю родину примушуватимуть так працювати, аби втриматись при цьому ділі.

— Оце ж то мені й не до вподоби у вашій справі,— оголосив Теренс Макфейн: він щойно підійшов до гурту. — Одно тільки й чуєш: праця, праця, праця… Таж подумати, і то страх бере: кожен на своїх двадцятьох акрах гарує, надсаджується від світу до смерку, та ще й після смерку — а задля чого? Задля шматочка м’яса, шматка хліба та ще, може, ложки повидла на хліб. Невже хліб, м’ясо та повидло — це вже й усе на світі, сенс життя, мета земного існування? Адже така людина і вік проживе, і здохне, як робоча коняка. І чого ж вона досягне за своє життя? Хліба, м’яса та повидла? Оце й усе? Аби тільки черево повне та дах над головою, а потім ізгнити в темній, сирій домовині?

— Таж і ви, Теренсе, колись помрете, — нагадав йому Дік.

— Але ж після якого розкішного, неробського життя! — враз відрубав Макфейн. — Які в мене були години віч-на-віч із зорями й квітами, в зелених гаях, під шепіт вітерцю в траві! А книжки, а мої улюблені мислителі, а їхні думки. Краса, музика, всі насолоди всіх мистецтв! Га? Я відійду в темряву, знавши, що нажився, навтішався, взяв від життя все, що воно могло дати. А оті ваші двоногі робочі тварини на своїх двадцятьох акрах? Від світу до смерку робота, й робота, й робота, сорочка, зашкарубла від солоного поту, хліб і м’ясо в череві, та дах без дірок, та вивід дітлахів, щоб жили по них таким самим життям робочої худоби — аби напихати черево хлібом та м’ясом, натирати спину шкарубкою пропотілою сорочкою і відійти в могильну темряву, знавши тільки м’ясо, та хліб, та ще, може, ложку повидла…

— Хтось же повинен працювати, щоб ви могли бути неробою, — обурився містер Вомболд.

— Так, це правда. Сумна правда, — погодився Теренс похмуро. Та зразу його обличчя й проясніло: — І я дякую богові за те, що він створив робочу худобу — ту, що тягає плуга, і ту, що ходить за плугом, і ту, що риється в землі, мов кроти, добуваючи вугілля та золото; дякую йому за всіх дурних селян, що своєю працею вберігають від мозолів мої руки і дають багатство таким чудовим людям, як осьо Дік Форест, що всміхається мені й ділиться зі мною своїм набутком, купує для мене найновіші книжки, дає мені місце біля свого столу, заставленого плодами праці двоногих робочих тварин, і біля свого каміна, складеного їхніми-таки руками, і хатину та ліжко у лісі, під мадронами, куди праця ніколи не потикає свого страховинного рила.

Івен Грейм того вечора не квапився лягати спати. Його дивно схвилювали і Великий Будинок, і Маленька господиня. Він довго сидів на краєчку ліжка, напівроздягнений, і курив люльку, а уявою бачив Полу так виразно, як бачив її навіч за минулі півдня, у різних подобах і настроях: жінку, що розмовляла з ним про музику, і що дала йому таку втіху самою музикою, і що втягла в розмову «мудреців», а тоді покинула його їм на поталу й подалася влаштовувати бридж для гостей; що вмостилась потім у кріслі з двома дівчатами, і сама немов ще дівчатко; що крицевою ноткою в голосі вгамувала чоловіка, коли він, розпустувавшись, забагнув проспівати «Пісню Горянипа»; що без страху держалась на огирі, який шалено борсався, тонучи