Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

60.

Роблю паузу і підходжу ближче до неї. Невже зараз вона почне говорити щось про моє моральне обличчя і все знову стане кісткою у горлі?

— Алекс казав, що Вероніка тебе спокусила. Що я була настільки нестерпною, що ти не витримав і почав з нею спати, — її слова б'ють наче битою по сонячному сплетінню, адже цей зневажливий тон мені не подобається. — Певною мірою, все зрозуміло, але ти не тварина, яка піддається інстинктам, ти ж людина, розумна людина. Тебе так заводили її знаки уваги?

— Олесю, — мені не подобається ця розмова, адже я вже вирішив, що ми це пережили. — До чого ти ведеш? Хіба ми не розібралися з минулим?

Вона різко переводить погляд на мене і на кілька секунд замислюється.

— Ти маєш рацію, розібралися. Але чомусь зараз я починаю розуміти, хто ти насправді.

— І хто ж я насправді? Я все такий же. Згоден, мій характер не цукор, але я завжди був таким, — намагаюся до неї доторкнутися.

— Що означає, що твої руки в крові? — відсмикуючи свою руку від моєї, питає Олеся. — Невже твоє скло — це той вид діяльності, що має на увазі вбивати людей?

— Людей? Ти почула дурниці цього дурня і вже зробила висновки? — звісно, я гніваюсь. Як слово, кинуте в спробах хоч щось зробити й насолити, змогло повністю відштовхнути від мене дружину? — Ти ще не зрозуміла, що все, що він говорив, було порожнім звуком? Навіть хвалені розповіді про кохання до тебе.

— Нехай і так, але він був зі мною поруч, коли так потрібен був ти, — мало не плачучи, вимовляє вона.

— Ти сама пішла, не залишила мені навіть надії. Олесю, подивися на мене, не накручуй себе, не говори те, про що сама шкодуватимеш. Він мерзота, таких багато, але ти нарвалася на саму дупу. Опануй себе та почни мислити адекватно. Я тут, з тобою. Я ніколи не зроблю такої помилки й не відпущу тебе. Будь зі мною, Лисичко, — беру її долоню і притискаю до своєї щоки.

Мені так хочеться її тепла, її кохання, ніжності, та навіть нехай сварить і злиться, але потім легко зі мною мириться. Все хочу з нею: знову бути сім'єю, знову огорнути її турботою, аби пробачила, аби не прогнала.

— Я так кохаю тебе, Лисенятко. Вибач за те, що тобі довелося пережити, до кінця життя спокутуватиму свою провину.

Вона нічого не відповідає, лише дивиться з сумом у власних очах. Видно, що має багато запитань і сумнівів у голові, але в її очах я також бачу, що вона мене кохає, просто боїться ще раз пережити подібне.

— Ми почнемо спочатку і збудуємо все заново, де будемо тільки ми та наша донька, — обіцяю я і до останнього вірю у свої слова. — Ви мені потрібні.

— Але чому він так взагалі сказав? Чому йому був потрібен цей завод? І чому він різко став моїм? — не може заспокоїтись Олеся.

Бл*ть, я так і знав, що почнуться ці питання, але на горизонті немає варіантів, як ухилитися, доведеться говорити як є.

— Завод Булатова — курка, що несе золоті яйця, я навмисне віддав його тобі, щоб у разі чого зберегти виробництво. Просто не думав, що ця тварюка Вероніка копатиме під нього. Так було потрібно, не намагайся аналізувати та шукати прихований зміст у моїх діях, його немає. У будь-якому разі, якщо ти завтра втечеш від мене, у тебе завжди буде робота, — намагаюся усміхнутися, але, мабуть, Олеся не поділяє мого ентузіазму і ще більше хмуриться.

— Маячня якась, — бубонить вона. А мене смішить це все, адже нічого поганого я і не зробив, навіть спочатку був шляхетним щодо цього заводу. Припустимо, мій бізнес не завжди кришталево чистий, але зараз взагалі не про це. — Добре, а що він мав на увазі з приводу вбивств?

— Це що, так принципово? — дратуюсь я.

— А ти гадаєш, що ні? Я хочу знати, хто ти такий і чому через стільки років мене ще можна здивувати твоєю поведінкою?

— Може, ти неуважна? — запитую, за що різко отримую в бік маленьким кулачком. — Ну а що? Ти хочеш знати про мої справи? Давай візьму тебе на роботу! Хочеш бути моїм помічником? Ці люди як ніхто знають виворот моєї роботи. І потім, ми завжди зможемо не тільки працювати, а й…

— Та йди ти, — Лисеня усміхається, і я починаю розслаблятися, все-таки не влаштовує скандал, і це як бальзам на душу. Але недовго я радію, моя жінка, як завжди, робить по-своєму і різко перестає усміхатися. — Ти когось убив?

За кілька років мене дивують люди, які чомусь думають, що я міг убити Булатова. Ми з ним ніколи не були близькими, але й не ворогували. Він легко продав мені своє дітище, а помер він сам, від раку.

Ні, — твердо відповідаю. — На моїх руках крові немає, Булатов помер без моєї допомоги — мав онкологію. Чутки поповзли від людей, яким він пообіцяв цей ласий шматок. Це все роблять конкуренти, їм вигідно звинуватити мене в тому, чого я не робив.

— Тепер є Даша, і ти не можеш уже забирати в одному місці та обдаровувати в іншому, це все може позначитися на ній, а я цього не хочу. Тепер усі твої вчинки зачеплять нас, а ти немов у іграшки граєш. Нічого не чув про слово порядність? Якби не поводився так самовпевнено, все було б інакше, але ж тобі треба було йти по головах, усе змітаючи на своєму шляху.

Я шокований, ніколи раніше не було таких пред'явлень, вона, навпаки, ставилася з розумінням і щоразу переживала злети та падіння разом зі мною.

— Олесю, це все бізнес, у великому бізнесі як у спорті — тільки наполеглива праця і потяг до перемоги, інакше ніяк, — пропускаю через пальці її волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍