Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

цю думку, сподіваючись, що Ліла швидко повернеться. Та її не було цілий день, а інколи – навіть уночі. Де вона була, що робила? Я думала, що сидить у бібліотеці, як казав П’єтро. Або ж блукає Неаполем, уважно розглядаючи кожен палац, кожну церкву, кожен монумент, кожну пам’ятну плиту. Або і те, і друге: спершу знайомиться з містом, а потім порпається в книжках у пошуках додаткової інформації. Охоплена власними турботами, я не мала ні часу, ні бажання замислюватися над новою Лілиною звичкою, та й вона сама про неї ніколи не говорила. Але я чудово знала, якою навіженою вона ставала, коли щось справді її захоплювало, а тому не вбачала нічого дивного в тому, що вона могла приділяти новій справі стільки часу й енергії. Хіба що тривожилася, коли після крику і сварок, у яких завжди згадувалася Тіна, вона йшла з дому й блукала містом уночі. Тоді в моїй уяві поставали підземні галереї з туфу, катакомби зі справжніми і почорнілими бронзовими черепами, що нагадують про похованих бідняків у церкві Пургаторіо-ад-Арко. Часом я не спала, аж доки не почую грюкання дверей знизу і її кроки на сходах.

Одного такого чорного дня до району приїхала поліція. Перед цим наші сусіди знизу посварилися, і Ліла пішла з дому. Я стривожено визирнула у вікно, побачила поліцейських, що йшли до нашого будинку. Перелякалася, подумала, що з Лілою щось сталося. Вискочила на сходи. Однак поліція приїхала заарештувати Енцо. Я спробувала втрутитися, але мені грубо заткнули рота. Енцо виводили у кайданках. Спускаючись сходами, Енцо крикнув мені на діалекті: «Передай Лілі, щоб не хвилювалася, це якась нісенітниця!»

35

Довгий час ми не могли зрозуміти, у чому Енцо звинувачують. Уся Лілина ворожість до нього зникла, вона спрямувала всі сили на його порятунок. Під час того нового випробування була мовчазною й рішучою. Розгнівалася тільки тоді, коли дізналася, що за законом вона не має права на побачення з Енцо: офіційно вони одружені не були, Ліла навіть зі Стефано не розлучилася. Тоді вона витратила чимало грошей, щоб підтримати його морально через неофіційні канали.

Я тим часом знову взялася просити Ніно. Знала від Марізи, що сподіватися на його допомогу марно, оскільки він анічогісінько не зробив навіть для батька, матері, сестер і брата. Але на моє нове прохання відгукнувся. Можливо, щоб виставити себе в доброму світлі в очах Імми або щоб продемонструвати свою владу Лілі, хоча б так. Та навіть йому не вдалося зрозуміти напевне, що саме відбувалося з Енцо. Щоразу він видавав мені нову версію, у яку сам не дуже вірив. Що сталося? Без сумніву, Надя під час своїх сльозливих зізнань згадала його ім’я. Розповіла про ті далекі часи, коли Енцо разом із Пасквале відвідував зібрання робітничо-студентського комітету на площі Трибуналі. І, мабуть, приписала обом участь у протестах і пошкодженні майна представництва НАТО на вулиці Манцоні – то справа давно минулої юності. Без сумніву, слідчі намагалися притягнути Енцо до відповідальності за багато злочинів, у яких звинувачували Пасквале. На цьому точна інформація закінчувалася й починалися припущення. Можливо, Надя стверджувала, що Енцо звертався до Пасквале для скоєння неполітичних злочинів. Можливо, Надя заявила, що деякі криваві злочини, зокрема вбивство Бруно Соккаво, скоїв Пасквале, а спланував Енцо. Можливо, Надя сказала, що дізналася від самого Пасквале, що Солар убили троє людей: він, Антоніо Каппуччо та Енцо Сканно, які дружили з дитинства й давно ненавиділи братів.

То були складні роки. Суспільний і політичний лад, у якому ми виросли, поступово розпадався. Колишні захоплення наукою, навчанням, політичними ідеями несподівано стали сприймати як недоцільне марнування часу. Такі терміни, як «анархіст», «марксист», «грамшист», «комуніст», «ленініст», «троцькіст», «маоїст», «операїст», перетворилися на застарілі ярлики й символи жорстокості. Експлуатація людини людиною, логіка максимального прибутку, які раніше викликали у всіх ненависть, тепер вважалися основами свободи й демократії. Тим часом усі рахунки революційних організацій, що ще лишалися відкритими, законними та незаконними способами безжально закривали. Можна було просто на вулиці попрощатися з життям чи потрапити до в’язниці, люди почали масово виїжджати з міста. Такі, як Ніно, що засідав у парламенті, або такі, як Армандо Ґальяні, що прославився на телебаченні, вчасно второпали, що клімат змінився, і швиденько пристосувалися до нового ладу. Такі, як Надя, скористалися наданими порадами й очищали свою совість безперервними доносами. А от такі, як Пасквале та Енцо, – ні. Вони й надалі думали, висловлювалися, поводилися, нападали, захищалися так, як робили це в 60—70-х роках. Правду кажучи, Пасквале не здався навіть у в’язниці та не сказав правоохоронцям ні слова – ні щоб обмовити когось, ні щоб захистити себе. Енцо не мовчав. У звичній стриманій манері він, старанно підбираючи слова, підтверджував свої комуністичні переконання і водночас категорично відкидав усі висунуті обвинувачення.

Ліла спрямувала свій проникливий розум і складний характер на те, щоб з допомогою дорогих адвокатів витягти Енцо з біди. Енцо планував злочини? Брав участь у терористичних актах? Коли він встиг, якщо від світанку й до ночі роками працював у «Basic Sight»? Як міг убити Солар разом з Антоніо й Пасквале, якщо він тоді був у Авелліно, а Антоніо – у Німеччині? І передусім: трьох друзів добре знали в районі, якби то були вони, їх би відразу впізнали, навіть у масках.

Але нічого не поробиш: машина правосуддя сунула далі, і якоїсь миті я почала побоюватися, що й Лілу от-от заарештують. Надя називала нові й нові імена. Заарештували декого з комітету на площі Трибуналі (один працював у ФАО, інший – у банку), дійшла черга й до Ізабелли, колишньої дружини Армандо, – спокійної домогосподарки, одруженої з технічним спеціалістом, що працював у «Енел». Надя пожаліла тільки двох: свого брата і – попри мої найбільші страхи – Лілу. Можливо, донька викладачки Ґальяні вирішила, що, здавши Енцо, вона так вразить Лілу в самісіньке серце. Чи, може, ненавиділа і водночас так її поважала, що після довгих вагань вирішила її ім’я не називати? Але мені подобається думати, що вона дізналася про історію з Тіною й відчула жаль до Ліли, чи, краще сказати, збагнула: якщо матері довелося пережити таке страшне горе, то більшої шкоди їй уже не завдати.

Тим часом обвинувачення проти Енцо поступово спростовувалися, слідчі нічого не змогли знайти, правоохоронці втомилися, так нічого й не довівши. Зрештою після кількох місяців розслідувань у них залишилося лише кілька зачіпок: давня дружба з Пасквале, участь у зібраннях робітничо-студентського комітету в Сан-Джованні-а-Тедуччо і той факт, що стару напівзавалену будівлю, в якій переховувався Пасквале, винаймав один із його далеких родичів з Авелліно. Від одного судового засідання до іншого образ небезпечного ватажка, зачинальника й виконавця жорстоких злочинів розсипався, Енцо можна було закинути хіба що ідеологічну підтримку