Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

революційних рухів. А коли й ті обвинувачення визнали всього лише його особистими поглядами, які так і не переросли в злочинні дії, Енцо повернувся додому.

Однак від дня його арешту минуло майже два роки, і в районі за ним закріпилася слава терориста, значно небезпечнішого за Пасквале Пелузо. На вулиці та в крамницях люди повсякчас повторювали, що знали Пасквале змалечку, і єдиною його провиною було те, що він не відмовився від політичних переконань навіть після падіння Берлінської стіни, не зняв сорочку комуніста, передану батьком, і взяв на себе провину інших, так і не здавшись. А от Енцо, казали, – дуже розумний, зумів приховатися за своїм мовчанням і роботою в «Basic Sight», та й тили йому прикривав не абихто, а сама Ліна Черулло, яка його направляла й була значно хитрішою і небезпечнішою. От удвох вони могли такого натворити! Так, слово за словом, за ними двома закріпилася чорна слава тих, хто не просто пролив кров, а й вийшов сухим із води.

У такій атмосфері їхня фірма, яка й до того переживала не найкращі часи, частково – через Лілину відстороненість, а частково – через усі ті витрати на адвокатів для Енцо, не втрималася на плаву. За спільною згодою вони вирішили її продати. І хоча Енцо сподівався виручити за неї щонайменше мільярд лір, їм ледь вдалося виторгувати кілька сотень мільйонів. Навесні 1992 року, коли вони перестали навіть сваритися, їхній союз як бізнес-партнерів і як подружжя остаточно розпався. Енцо залишив більшу частину грошей Лілі й подався до Мілана шукати роботу. Перед від’їздом він попросив мене не залишати її саму: вона не ладнає з собою, на старості їй буде несолодко. Спершу він мені ще писав, а я відповідала. Кілька разів навіть телефонував. А згодом – зник.

36

Приблизно в той же час ще один човен кохання розбився на друзки: Ельзи та Ріно. Місяців п’ять чи шість вони прожили в любові та злагоді, аж поки донька не зізналася мені, що захопилася молодим учителем математики, який викладав на другому курсі і навіть гадки не мав про її існування. Я запитала:

– А як же Ріно?

– Він – моє велике кохання.

Як я зрозуміла з її жартів та зітхань, вона чітко розмежовувала поняття кохання та захоплення, тож почуття до Ріно ніяк не заважали їй захопитися викладачем.

Оскільки в мене було своїх справ по горло, бо я тоді багато писала, виступала й подорожувала, довелося Іммі стати сердечною повіреною для сестри і Ріно. Моя менша донька поважала почуття обох, а тому вони їй охоче звірялися. Так я отримала надійне джерело інформації. Я дізналася від Імми, що Ельзі врешті вдалося спокусити викладача. А в Ріно згодом виникли підозри, що в їхніх стосунках щось не так. І Ельза покинула викладача, щоб не завдавати болю Ріно. Але вже через місяць не втрималася, і все почалося знову. Ріно майже рік страждав, аж поки врешті зі сльозами на очах не припер її до стінки й не запитав прямо, чи вона його досі кохає. А Ельза у відповідь крикнула, що кохає іншого. Ріно за це вліпив їй ляпаса, але не боляче, лише самими пальцями, щоб повестися як годиться чоловікові. Тоді Ельза кинулася на кухню, вхопила віник і щосили його відлупцювала, а він навіть не пручався.

Від Ліли я дізналася, що Ріно, коли Ельза ввечері не поверталася з ліцею, ходив до матері жалітися. Ліла навіть якось попросила поговорити з дочкою, запитати, що та збирається робити далі. Але говорила про це байдуже, без особливої турботи про долю сина та Ельзи. Ще й додала: але якщо маєш терміновіші справи, то нехай. Потім пробурмотіла: адже ми з тобою не народжені для того, щоб мати дітей. Я хотіла було заперечити, заявити, що вважаю себе хорошою матір’ю і роблю все можливе, щоб приділяти якомога більше часу та уваги Деде, Ельзі та Іммі. Але промовчала, бо розуміла, що вона не сердиться ні на мене, ні на мою дочку, а просто намагається придушити неприязнь до Ріно.

Усе змінилося, коли Ельза врешті покинула викладача й почала зустрічатися з однокурсником, з яким разом готувалася до випускних іспитів. Вона відразу розповіла про це Ріно й заявила, що їхнім стосункам кінець. Тоді Ліла піднялася до нашої квартири і, скориставшись моєю відсутністю, бо я саме була в Турині, влаштувала Ельзі справжній скандал. «Чого тільки тебе вчила мати, – примовляла, – ніякої поваги до почуттів інших людей, ніякого жалю! За кого ти себе маєш, дорогенька?! Дереш кирпу, а насправді ти – звичайна шльондра!» Принаймні так мені переказала Ельза, а Імма її підтримала: «Чесно, матусю, так і сказала: шльондра».

Не знаю, що ще наговорила моїй доньці Ліла, але її це дуже вразило. Куди й поділася вся легковажність. Вона припинила зустрічатися з однокурсником, подобрішала до Ріно, але перебралася до кімнати Імми. Як тільки склала випускні іспити, вирішила поїхати до батька й Деде, хоча сестра й не прагнула з нею миритися. Вилетіла до Бостона і там, під пильним наглядом П’єтро, сестри врешті порозумілися й дійшли згоди, що, закохавшись у Ріно, обидві впороли дурницю. Помирившись, вони разом об’їздили пів Сполучених Штатів. Ельза повернулася додому дещо спокійнішою. Але побула вона зі мною недовго. Подала документи до фізичного факультету, знову стала гострою на язик, часто міняла женихів. Оскільки парубки не давали їй проходу – і колишній однокурсник, і викладач математики, і, звісно, Ріно – вона так і не склала іспити. Бо то мирилася з черговим залицяльником, то знову сварилася – ніяк не могла визначитися. Врешті знову подалася до Сполучених Штатів, вирішивши навчатися там. Так само, як і Деде, вона не попрощалася з Лілою перед від’їздом, але несподівано для мене дуже тепло про неї відгукнулася. Сказала, що розуміє, чому я дружу з нею так багато років, і без жодної іронії заявила, що Ліла – найкраща з усіх, кого вона будь-коли зустрічала.

37

А от Ріно так не вважав. Незважаючи на від’їзд Ельзи, він і не подумав виїхати з моєї квартири, хай яким дивним це було. Він довго побивався, і я навіть побоювалася, що він знову замкнеться в собі, як то вже бувало раніше. Хлопець і надалі обожнював мене і приписував мені всі справжні й надумані чесноти. І далі жив у кімнаті, яка колись належала Деде й Ельзі. Звичайно, він завжди охоче мені допомагав по господарству і виконував купу дрібних доручень. Коли я їхала у відрядження, відвозив мене на вокзал і підносив валізу, а коли поверталася – завжди зустрічав. Став моїм особистим водієм, носильником, асистентом. Якщо потрібні були гроші, він просив у мене: чемно, з повагою і без найменшого сорому.

Часом, коли він мене чимось дратував, я нагадувала йому про