Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Селяни, котрі потерпали від обшуків, страждали від режиму «чорних дошок», згадували про голод як війну влади з народом та його культурою. Українці, які були свідками арештів та вбивств громадських діячів, вчених, митців і священиків, розцінювали ці акції держави як сплановане знищення культурної еліти нації.

Такі свідчення з оцінками голоду підтверджують архівні матеріали. Голод в Україні спричинили не погодні умови або неврожай. Хоча хаос колективізації допоміг створити обставини, за яких голод став можливим, велика кількість смертей в Україні між 1932 і 1934 роками, особливо навесні 1933 року, не була зумовлена безпосередньо самою колективізацією. Голод став результатом примусового вилучення продовольства під час подвірних обшуків, заслонів на дорогах, через які хлібороби не могли покинути села і знайти роботу або роздобути їжу в містах; жахливих заходів, передбачених «чорними дошками», на які заносили цілі колгоспи та села; заборони торгівлі на селі та оскаженілої пропагандистської кампанії, що переконувала багатьох спокійно сприймати смерть сусідів.

Як ми переконалися, Сталін не намагався вбити всіх українців, і не всі українці чинили опір. Навпаки, деякі з них як активно, так і пасивно співпрацювали з радянською владою. Ця книга містить безліч прикладів, як односельці нападали на своїх сусідів — подібне можна виявити в багатьох випадках масових вбивств у різних країнах і в різні часи. Проте Сталін намагався фізично ліквідувати найбільш активних і свідомих українців як у селі, так і в місті. Він усвідомлював наслідки голоду і масових арештів, які перманентно тривали в Україні. Розуміли це й найближчі до нього люди, зокрема провідні українські комуністи.

Коли все це відбувалося, для опису агресії держави проти етнічної групи або нації не існувало терміна. Як не було й визначення такого злочину в міжнародному праві. Та наприкінці 1940-х років до обігу увійшло поняття «геноцид». Багато хто прагнув кваліфікувати голод 1932–1933 років в Україні з одночасними репресіями як геноцид. І донині такі домагання супроводжують різні інтерпретації слова «геноцид» — не історичного, а юридичного й морального змісту, як і непрості стосунки між Росією та Україною, вектор яких часто змінюється.

Концепт «геноциду» в буквальному сенсі походить з України, а саме з польсько-єврейсько-українського Львова. Юрист Рафаель Лемкін, який винайшов цей термін (поєднавши два слова: грецьке «genos», що означає рід, плем’я, з «cide», котре латиною означає вбивство), вивчав право у Львівському університеті в 1920-х роках.[1275] Львів входив до складу Австро-Угорської імперії, а після Першої світової війни відійшов до Польщі. Вторгнення Червоної армії в 1939 році зробило місто радянським; між 1941 і 1944 роками Львів перебував під німецькою окупацією; згодом знаходився у складі радянської України аж до 1991 року, і відтоді — у незалежній Україні. Кожну зміну супроводжували потрясіння, а інколи й масове насильство, що відбувалося під час запровадження новим керівництвом змін до мовної й культурної політики, державного апарату та законодавства.

Лемкін переїхав до Варшави в 1929 році. В автобіографії він зауважив, що до роздумів над геноцидом його спонукала історія рідного краю, а також жорстокість Першої світової війни. «Я почав читати більше робіт з історії, щоб дослідити чи винищували національні, релігійні та расові групи, як такі», — писав він. Знищення вірмен турками, «вбитих тільки через те, що вони були християнами», змусило його глибше замислитися над нормами міжнародного права та їхнім застосуванням для попередження подібних трагедій у майбутньому.[1276] Ще більш актуальною його робота стала після захоплення Варшави нацистами в 1939 році. Лемкін одразу зрозумів, що, на відміну від інших, євреїв знищуватимуть як групу. Згодом він виклав свої висновки в книзі «Панування країн Осі в окупованій Європі», яку опублікував у Сполучених Штатах 1944 року, після втечі з окупованої Польщі. Лемкін визначав «геноцид» не як окремий акт, а як процес:

Загалом геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації, за винятком масових вбивств усіх членів нації. Геноцид, швидше, передбачає скоординований план різних дій, спрямованих на зруйнування життєво важливих засад існування національних груп для ліквідації самих груп. Метою такого плану може бути розвал політичних та соціальних інституцій, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного життя національних груп, знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя людей, які належать до таких груп. Геноцид спрямований проти національної групи як суб’єкта, а його заходи націлені проти окремих осіб, а не їхніх індивідуальних рис, як членів національних груп.[1277]

У «Пануванні країн Осі» Лемкін писав про різновиди геноциду — політичний, соціальний, культурний, економічний, біологічний та фізичний. У чернетці до іншої праці з історії геноциду, яку він так і не закінчив та не опублікував, Лемкін перерахував методи, які можуть бути використані для здійснення геноциду, включно з паплюженням культурних символів та знищенням культурних центрів — таких, як церкви та школи.[1278] Згідно із загальним визначенням терміна в опублікованих та неопублікованих працях Лемкіна в 1940-х роках, радянізація та голод в Україні, безумовно, були «геноцидом». Пізніше він обґрунтував це твердження. У своєму есе «Радянський геноцид в Україні» (1953) Лемкін писав, що Кремль знищив українську еліту через те, що вона була «доволі нечисленна, тож її легко було ліквідувати. Саме тому радянська сокира з розмахом вдарила по цих групах [політичних, релігійних і культурних діячів] за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації й примусової праці, заслання і голоду».[1279]

Якби концепція геноциду залишилася просто ідеєю в свідомості та працях науковців, сьогодні не було б жодних дискусій. За визначенням Лемкіна, Голодомор був геноцидом, як це є в найочевиднішому розумінні цього слова.

Проте концепція геноциду стала частиною міжнародного права у дещо іншому контексті: під час Нюрнберзького процесу та подальших правових дебатів Лемкін був радником головного адвоката в Нюрнберзі, судді Верховного суду Роберта Джексона і завдяки його наполегливості визначення геноциду було використане під час суду, хоча й не згадане в жодному з вироків. Після завершення Нюрнберзького судового процесу багато хто, як з поглядів моралі, так і реальної політики дійшли висновку, що цей термін необхідно зафіксувати в основних документах ООН. Як стверджує Норман Наймарк та інші науковці, міжнародна політика, зокрема політика Холодної війни, вплинули на написання законопроекту ООН про геноцид більше, ніж дослідження Лемкіна або будь-кого іншого.[1280]

Спочатку засудження геноциду в резолюції Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1946 року нагадувало більш широке формулювання Лемкіна. Геноцид було визначено як «злочин згідно з міжнародним законодавством..., скоєний на релігійному, расовому, політичному або будь-якому іншому ґрунті». Перші проекти того, що потім стало Конвенцією ООН