Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Врешті Конвенцію прийняли в 1948 році — це стало особистою перемогою Лемкіна та багатьох інших, хто її лобіював. Але правове визначення залишилось звуженим («під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»). У наступні роки поняття «геноцид» на практиці стали тлумачити ще більш вузько, зокрема як подібне до Голокосту фізичне знищення всієї етнічної групи.
Голодомор не відповідає такій інтерпретації. Голод в Україні не був спробою вбивства усіх українців; його також зупинили влітку 1933 року, задовго до того, як він міг винищити всю націю. Хоча Лемкін пізніше намагався добитися розширення терміна і навіть описав політику щодо України як «класичний приклад радянського геноциду»[1282], зараз важко кодифікувати голод в УСРР або будь-який інший радянський злочин як геноцид згідно з міжнародним правом. Це не дивно, адже Радянський Союз доклав зусиль до визначення цього терміна саме для того, щоб радянські злочини, включаючи Голодомор, не підпали від визначення «геноцид».
Складність класифікації Голодомору в міжнародному праві як геноциду не зупинила спроб кількох урядів України цього добиватися. Першу таку спробу було здійснено після Помаранчевої революції 2004 року — серії вуличних протестів у Києві проти «вкрадених» результатів виборів, корупції та російського впливу на українську політику. Тоді вперше в історії незалежної України обрали Президента, який не походив з радянської номенклатури. Віктор Ющенко мав унікальний, потужний мандат повноважень від українського національного руху і використав це для підтримки вивчення голоду. Він згадав Голодомор у своїй інавгураційній промові і створив Український інститут національної пам’яті, одним з головних напрямів досліджень якого став Голодомор. Він також лобіював визнання Голодомору геноцидом в Організації Об’єднаних Націй, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших міжнародних установах. Під час президентства Ющенка фінансування досліджень голоду різко зросло. Десятки місцевих груп — вчителів, студентів, бібліотекарів — приєдналися до кампанії створення Національної книги пам’яті, що мала включити повний список жертв голоду.[1283] У січні 2010 року Апеляційний суд м. Києва визнав Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора та інших винними в «організації геноциду». Суд припинив справу на тій підставі, що всі обвинувачені померли.[1284]
Ющенко розумів, що пам’ять про голод, яка об’єднує українців, є надзвичайно сильною, адже вона витримала довготривале заперечення радянською владою. Безумовно, він «політизував» це питання в тому сенсі, що використав політичні інструменти для привернення більшої уваги до історії. Деякі його власні заяви про голод, зокрема про кількість жертв були перебільшеннями. Проте він вчасно зупинився, щоб не розпалювати ворожнечу з Росією й не описував голод як «російський» злочин проти українців. Під час відзначення 70-х роковин Голодомору в 2008 році та на інших заходах Ющенко обережно добирав слова, аби уникнути звинувачення російського народу в трагедії українців:
Ми закликаємо всіх і насамперед Російську Федерацію спільно, як справжні, чесні і чисті один перед одним брати, засудити злочини сталінізму і тоталітарного Радянського Союзу. Ми всі були разом у тому ж пеклі. Ми відкидаємо зухвалу, блюзнірську брехню про те, що звинувачуємо який-небудь народ у нашій трагедії. Це не так. Злочинець — один. Це імперський, комуністичний радянський режим.[1285]
Аргументи Ющенка переконали далеко не всіх його співвітчизників. Так, він мав рацію, звинувачуючи в організації голоду політику Комуністичної партії Радянського Союзу, а не Росії: у 1933 році не існувало «Росії» як суверенної держави. Оскільки центр Комуністичної партії знаходився в Москві й пострадянська Росія стала спадкоємицею СРСР, деякі українці звинувачують в Голодоморі саме «Росію».
Російська правляча верхівка, яка до середини 2000-х років знову почала активно втілювати свої імперські амбіції в регіоні, заплутала цю проблему ще більше, розцінивши слова Ющенка як напад на Росію, а не на СРСР. Проросійські кола в Україні підтримали позицію Кремля: в 2006 році група російських націоналістів у Харкові, очолювана членом місцевого осередку Компартії, намагалася з погрозами вдертися в офіс історика Володимира Калініченка, який писав про голод у Харківській області.[1286] У 2008 році російська преса засудила вшанування Голодомору як «русофобські» заходи, а російський Президент (на той час Дмитро Медведєв) відхилив запрошення взяти в них участь, вважаючи розмови про «так званий Голодомор» «аморальними».[1287] У кулуарах Медведєв погрожував лідерам колишніх радянських республік і радив не голосувати за визнання Голодомору «геноцидом» в Організації Об’єднаних Націй. За словами британського принца Ендрю, Медведєв сказав Президентові Азербайджану, що той може «забути про Нагірний Карабах» (регіон, за який ведуть боротьбу Азербайджан і Вірменія), якщо проголосує за пропозицію визнати Голодомор геноцидом.[1288]
Ця кампанія не обмежувалася дипломатією, а включала також створення російського історичного наративу, котрий не заперечував голод, але послідовно применшував його значення. У Росії майже не вшановують ні український, ні загальносоюзний голод, також бракує публічних обговорень цієї теми. Якщо голод у Росії і згадують, то тільки в контексті заперечення особливих страждань українців. У 2008 році російський вчений Віктор Кондрашин опублікував найбільш промовисту версію цього контрнаративу. Його праця «Голод 1932–1933 років. Трагедія російського села» оповідає про жахи тих років у Пензенській області на Поволжі. Кондрашин не заперечує, що в Україні був масовий голод. Навпаки, його робота продемонструвала, що Сталін розпочав жорстокий процес колективізації та підтвердила, що той замовив «бездумну» конфіскацію зерна в 1932–1933 роках, чудово розуміючи, що мільйони селян помруть. Але Кондрашин також заявив, що кількість загиблих в Україні українські дослідники завищують, а на Поволжі — занижують, у той час як політика Сталіна впливала на всіх однаково. «Механізм створення голоду був єдиним» як в Росії, так і в Україні, — сказав він в одному інтерв’ю, додавши, що «жодних національних розбіжностей» не було.[1289]
Аргумент Кондрашина певною мірою слушний, оскільки Ющенко був одним із багатьох провідних громадських діячів, які дозволяли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.