Читати книгу - "Місто біля моря"

розсіяти здивування хлопця, Петро став солідним басом викладати йому, хто ми такі і чому вирішили його відвідати.

Вилицювате обличчя хлопчика все розпливлося в усмішці, як тільки він почув, що Петро — підполковник того ж самого корпусу, з танками якого і він, Дима, дійшов до Подільської землі. Він рвучко звівся на худеньких ліктях і, сівши, простяг спершу Маремусі, а потім мені неприродно бліду хлоп’ячу руку з синіми жилками. Даючи зрозуміти, що говорити не може, Дима помахав долонькою перед ротом.

— Усе буде гаразд, Димо, не журись! — утішав я сибірського хлопчика. — Люди роками сліпі були, і то їм зараз наука зір повертає, а твою хворобу вилікують і поготів.

— Ну що, будеш іще чучело з музею за живу козу помилково вважати? — спитав Маремуха, усміхаючись і, як видно, бажаючи розвеселити хлопчика.

Той, напружуючи пам’ять, наморщив гладенький лоб. Уперта складка з’явилась у нього над переніссям… І раптом Дима, згадавши смішну історію, що трапилася з ним, засміявся.

У коридорі почулися глухі кроки. Ходою рішучої людини, яка завжди почувала себе як дома в будь-якій лікарняній обстановці, в палату швидко увійшов високий лікар у білому халаті. Комір щільно облягав його жилаву шию. Це якраз і був професор із Львова. Ми відійшли з своїми стільцями далі від ліжка, почуваючи себе як школярі, вражені знаннями старого педагога.

Професор скоса глянув на нас і став розглядати рентгенівський знімок. Підійшла Олена Лук’янівна і застигла в головах у хлопчика в шанобливому чеканні, тримаючи напоготові ватку і якісь пробірки.

— Перейдемо до випробування чуттєвості, — сказав професор, і голос його мені видався дуже знайомим. «Де я бачив цього чоловіка колись?» — ламав я собі голову.

Професор, не звертаючи більше уваги на нас з Маремухою, довго і уважно оглядав хворого.

Олена Лук’янівна причинила обидві половинки вікна, що виходили на Лікарняний майдан. Прозоре скло віддалило стукіт двигуна на ожилому після війни заводі «Мотор». Коли знайомий з дитинства стукіт чотиритактного двигуна замовк, мені пригадалося раптом, як і я колись лежав в оцій лікарні, поранений бандитами, що пробиралися із-за Дністра на радянську сторону з наказу румунської сигуранци[11]. Багато днів я слухав на самоті цей же стукіт двигуна, відпочиваючи після перев’язок.

Якою дрібничкою здалось мені зараз оте поранення у порівнянні з тим, що зазнав оцей хлопчик! Скільки треба було мужності, щоб майже тиждень лежати самому з трофейним кулеметом біля амбразури Архієпископської вежі, стежачи за дорогою і стріляючи до того моменту, поки, осліплений вибухом важкого снаряда, він був скинутий у гуркоті і куряві до підніжжя зруйнованої вежі!..

— Ну, голубе, — сказав професор, закінчивши огляд, — будемо оперуватися. На мозок тиснуть дрібненькі осколки снаряда і уламочки кістки. Це вони і позбавили тебе мови. Я викликав кращого хірурга з Ленінграда. Сьогодні першим літаком він вилітає у Львів. Зараз і тебе заберу туди у свою клініку. Осколки виймемо — пісні заспіваєш! Згоден?

Ми не бачили Диминого обличчя. Але, очевидно, заслонений від нас кремезною постаттю професора, він кивнув йому «так», бо професор сказав з полегшенням:

— От і гаразд! Я знав, що ти молодчина.

Коли ми зайшли до Олени Лук’янівни в ординаторську, там по навощеному паркету походжав професор. Він уже зняв халат, і я побачив на сірому його костюмі дві планки з стрічечками бойових орденів.

Уриваючи почату до нас розмову, професор різко махнув рукою, і цей його жест мовби освітив у пам’яті мої перші зустрічі з ним.

— Прошу познайомитися, професоре, — сказала Олена Лук’янівна. — Оцей товариш — інженер з Ленінграда… — Вона показала рукою на мене.

— Та ми вже, по-моєму, знайомі, — сказав я усміхаючись. — Одного разу портфель професора приніс мені велике щастя…

— Ми знайомі? — здивовано перепитав професор. — Стривайте… Який ви портфель маєте на увазі?

— Одного разу, двадцять років тому, в оцьому ж самому місті фабзавучники обрали свого делегата в Харків. Він мав поїхати туди і врятувати від закриття тутешній фабзавуч, який намагався ліквідувати український націоналіст Зенон Печериця. Дле от біда: у делегата не було портфеля, куди скласти всі папери, Тоді звернулись з просьбою до завідуючого оргінструкторським відділом окружкому комсомолу Панченка, і він дав фабзавучникові, який їхав у столицю, свій портфель… Ви ж Панченко?

— Панченко, — сказав професор. — А ви… Чекайте… Ти — Василь Манджура!

І хоч колись один мій друг радив мені, щоб бути здоровим, в усіх випадках життя тікати далі від лікарів, я з величезною радістю кинувся на широкі груди професора, що трошки пахли ліками.

Давно вже «кукурузник» потріскотів у небі і зразу ж за Карвасарами повернув на Львів, везучи туди професора і його нового пацієнта, а я все ще не міг опам’ятатися від несподіваної зустрічі.

За той короткий час, що пробули ми разом в ординаторській, професор встиг розповісти мені своє життя. Наприкінці двадцятих років він залишив пост секретаря губному комсомолу одного з приволзьких міст країни і з путівкою ЦК ВЛКСМ поїхав учитися в Ленінград, у Військово-медичну академію. Йому ще пощастило бачити живого академіка Павлова. Від нього особисто після одної лекції він почув знаменні слова, записані потім великим фізіологом у своєму заповіті-листі до молоді: «Послідовність, послідовність і послідовність!»

… І ще пригадалася мені, коли ми пішли з Маремухою Заріччям, давня розмова з інженером Андрихевичем.

З далекої юності в оцей сонячний післявоєнний день, сповнений кількох зустрічей, випливло зле, роздратоване лице старого спеціаліста, зв’язаного уже тоді з промпартією, який думав перечекати революцію, перехитрувати Радянську владу. І знову, наче це було сьогодні, почув я його єхидне запитання: «Де ви візьмете освічених людей? Самі навчитесь? «Раз-два — взяли! Эх, зеленая, сама пойдет! Так? Дуже сумніваюсь!..»

Ми пішли з Петром на Стару садибу, де він прожив своє дитинство. Але й тут побачили тільки руїни. Купа червонуватого сміття височіла на місці будиночка, де жили_ до війни Петрусеві батьки. Густа лобода та чортополох стерегли руїни. Як видно, хатка ця була знесена артилерійським вогнем іще в перший рік війни, коли гітлерівська армія, захопивши Тернопіль, ішла через наше місто на Проскурів.

Не було знайомих нам високих воріт і біля будиночка Юзика Стародомського. Скільки разів отут десь, під неіснуючими тепер ворітьми, ми гукали на весь Крутий провулок: «Юзику! Юзю! Куниця!»

Нарешті він з’являвся, поважний і моторний, наш польський друг, наш отаман, ляскаючи в такт рухові довгим батогом, і ми вирушали з ним у черговий набіг на підзамчанські сади або йшли купатися до Райської брамки.

Не відгукнеться він більше ніколи, дорогий наш Юзик…

Там, де стояла їх хата, з