Читати книгу - "Місто біля моря"

глинища виглядав сірий, зовсім недавно збудований тут ворожий дот. Залізні вуса арматури стирчали з сірого бетону. Широка, як віконце м’ясного рундука, амбразура доту дивилась на схід. Видно, це було одно з укріплень, створених ворогом на Волинсько-Подільському плато.

Не допоміг фашистам ні цей дот, ні сотні інших подібних укріплень!

Маремуха виліз на маківку укріплення, глянув в його вентиляційну трубу, що стирчала догори, як гудок пароплава, плюнув туди і, стукаючи закаблуком у бетон, сказав:

— Радянські гармати і не такі штуки виколупували з коренем. Бачив, як пеньки корчують у лісі? Отак приблизно і з дотами було!

Не змовляючись, засмучені видом околишніх руїн, ми знову пішли до Старої фортеці, через передмістя Татариски. Його охороняла висока сторожова вежа, розташована на березі Смотричу.

Забарвлена червоним відсвітом вечірнього сонця, Стара фортеця вимальовувалась на вечірньому небосхилі особливо велично.

Посередині мосту ми зупинились. Спершись руками на дубові поручні, Маремуха дивився на Заріччя. Сірий дот здавався звідси, з височини, зовсім маленьким, схожим на башту заритого в землю танка.

— Слухай, Васю, — раптом сказав Петро, — а пам’ятаєш, у нас сусідка була, дочка головного інженера заводу? Ти ще захоплювався нею наче… Адже вона у Ленінград поїхала? Ти не зустрічав її?

— Анжеліку? Як же не зустрічав, Петрусю! — відповів я. — Можу признатися тобі відверто: познайомившись з нею, я робив усе, щоб допомогти їй стати радянською людиною. Ще тоді, коли порвала вона з своїми батьками і всупереч їх волі поїхала в Ленінград, я допомагав дівчині. Коли я пішов в армію — ми листувалися. В листах вона просила мене після армії приїхати в Ленінград. Я так і зробив: відслуживши, взяв курс до берегів Неви. Поступив на завод, улаштувався. Зустрілись ми друзями; як зараз пам’ятаю, сходили з нею у філармонію, слухали Шосту симфонію Чайковського. Анжеліка на той час, уже консерваторію кінчала. Перед самою війною вона вийшла заміж.

— Батько її живий? — спитав Маремуха.

— Ти ж знаєш, від нас його перевели в Ростов, на Сільмаги. Вона розповіла, що його заарештували в Ростові за зв’язки з промпартією, але незабаром він був звільнений, працею загладив свою провину перед Батьківщиною. Коли війна почалась — він евакуювався з своїм заводом з Ростова на Урал. Усю війну в мінометному цеху інженером працював. Старий уже тепер.

— Може, він під команду Полевого потрапив? — сказав Петро. — Ти ж знаєш, що Нестор Варнайович після закінчення Промислової академії на Урал поїхав директором величезного комбінату.

— Я натрапляв на його прізвище не раз у газетах. Я навіть збирався написати йому, але точної адреси не зміг узнати.

— А Ліка голодовку пережила, не знаєш? — спитав Маремуха.

— Аякже! Знаєш, де я зустрів її в оту блокадну зиму? Страшно згадати! В лікарні імені Відемана, на Васильєвському острові! Я лікувався там від виснаження. Одного разу в коридорі раптом чую — тихенько хтось каже: «Васю!» Оглянувся — рядом Анжеліка! Змарніла дуже. Кола чорні під очима. Руки худенькі-худенькі, прозорі… «Ліко, люба, ви не виїхали?» — закричав я. А вона мені, розумієш, відповідає тихо так: «Куди ж мені виїздити з свого рідного міста? Чим я гірша за чоловіка? А він рядом, на Пулковських висотах». І розповіла потихеньку, як відмовилась евакуюватися з філармонією… Пригадую, подивилась вона на мене і прошепотіла: «Боже, Василю, як ви змінились! Дорогий, вам теж дуже важко?» Совісно було мені, мужчині, відповісти їй «так». Жартом відбувся: «Зараз ви не скажете, що у мене погляд, як у лейтенанта Глана?» — «При чому тут лейтенант Глан?» — здивувалась вона. «Ну, аякже, — кажу, — а пам’ятаєте, одного разу на Азовському морі ви мене порівнювали з якимсь Гланом? А я ще, з причини малої літературної грамотності, спитав тоді: чи не білогвардієць, випадково, цей лейтенант Глан? Як бачите, я тільки трошки помилився. За цей час коли не сам Глан, то в усякому разі автор, який його видумав, зробився запеклим фашистом…» Поговорили ми з нею досхочу. Отам, Петрусю, зрозумів я, що переродилась Анжеліка за ці роки цілковито, новою людиною стала. А пам’ятаєш, — ми її за пустоцвіт вважали?

— Авжеж, час і середовище змінюють людей, — сказав Маремуха і, перехилившись через поручні, подивився вниз.

Там шумів підведений до турбін електростанції фортечний водоспад. Тихший і спокійніший він став, віддаючи більшу частину свого стрімкого бігу машинам, які були заховані від людських очей у білому будинку станції, що притулився під скелями, біля фортеці.

Дивився я вниз і пригадував дитячі роки, прожиті в рідному місті. Скільки разів після повені блукали ми по мулистих берегах ріки, мріючи знайти коли не корону якого-небудь турецького візира, то хоч пару золотих цехінів!

Не знайшли ми золота, та зате знайшли велике щастя — маємо таку країну, таку Батьківщину, що нам заздрять усі чесні трудівники світу!

— Так, час і середовище змінюють людей. Золоті твої слова, Петре! — проказав я після невеликого роздуму. — І я щиро радію з того, що не тільки ми, виховані комсомолом і партією, але навіть і люди, подібні до Анжеліки, які в двадцятих роках ще вагались у виборі шляху, пройшли за цей час чудову школу.

— А чоловік Анжеліки живий? — спитав Петро.

— Убитий під Гатчиною, коли блокаду Ленінграда рвали. Він як пішов у народне ополчення восени, так із фронту і не повертався. Загинув майором… Можливо — але це поки що по секрету — одружимося ми з нею, Петрусю… До речі, ти іноді можеш послухати її фортепіанні концерти по радіо з Ленінграда. Якщо сподобається — напиши їй. Напиши їй так: «Я той самий ваш сусід Петрусь, з яким Василь познайомив вас на березі Азовського моря». Яка вона рада буде твоєму листу! Вона часто згадує ту зустріч. Це ж наша юність, Петре, славна, дорога, світла юність!..

— Як ми повинні бути вдячні за цю юність нашій партії і комсомолу! — сказав Маремуха, дивлячись на наше маленьке, але таке чудове, усе в рясних садах і бульварах старовинне місто, що розкинулося на скелях.

… Західний, вітер приніс з дністровських урочищ велику чорно-сіру важку хмару. Поволі повзла вона до зеніту, начебто дим далекої пожежі, і гребінь її, зачервонілий у променях сонця, що заходило, був багровим і тривожним.

— Як вона з’явилась на небі? — здивувався я. — Адже так сонячно було зранку? Просто дивовижно! А знаєш, що мені нагадує ця хмара? Дим від пожежі Бадаєвських склепів у Ленінграді. То був перший масовий і, мабуть, найбільш відчутний для обложеного міста повітряний наліт. І шугав з тих склепів такий густий-густющий дим, і так поволі сунув він угору, займаючи добру