Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

однак інтимнішими, ніж найбільш пристрасний акт статевого кохання. Врешті-решт, це було не злиття тіл, а повне поєднання розумів.

Роланд мав на увазі саме те, що сказав.

І Морт це розумів.

Істерика різко припинилася. «Зможу», — сказав Морт. Це була єдина розумна відповідь, яку Роланд зумів видобути з Морта відтоді, як з'явився у нього в голові.

То вперед.

Куди їхати?

Ти знаєш місце, яке називається «Віллідж»?

Так.

Їдь туди.

Куди саме у «Віллідж»?

Поки що просто їдь.

Якщо ввімкнути сирену, поїдемо швидше.

Чудово. Вмикай. І ті ліхтарі, що блимають, теж.

Уперше відтоді, як він перебрав на себе контроль над Мортом, Роланд трохи відійшов назад і дозволив йому керувати тілом. Коли голова M орта повернулася, аби розгледіти приладову панель патрульної машини Дилівана й О'Мейри, Роланд дивився, як вона повертається, але не був ініціатором цієї дії. Та якби замість безтілесного ка він був би фізичною істотою, то вже стояв би навшпиньки, готовий за найменших ознак повстання вистрибнути вперед і взяти на себе контроль.

Та заколоту не було. Цей чоловік убив і скалічив бозна-скільки невинних людей, але не мав жодного наміру втрачати своє дорогоцінне око. Він поклацав перемикачами, натиснув на якийсь важіль, і вони раптом зрушили з місця. Завила сирена, і стрілець побачив, що на передній частині екіпажа пульсує одсвіт червоних вогнів.

«Їдь швидко», — похмуро скомандував Роланд.

9

Незважаючи на блималки, сирену й дудніння клаксона, на який Джек Морт тиснув не перестаючи, доїхати до Грінвіч-Віллідж їм вдалося лише за двадцять хвилин, бо саме була година пік. Надії Едді Діна в світі стрільця поступово руйнувалися, як дамба в зливу. Невдовзі вони зовсім зникнуть.

Море вже поглинуло половину сонця.

«Ну, — сказав Джек Морт, — ми на місці». Він говорив правду (збрехати йому б не вдалося), але для Роланда навколишній пейзаж наче й не змінився: те саме нагромадження будівель, людей і екіпажів. Своїм нескінченним гудінням і згубними випарами екіпажі не тільки запруджували вулиці, але й отруювали повітря. Стрілець подумав, що пари піднімалися від палива, яке спалювали екіпажі. Дивно, що ці люди взагалі жили, а їхні жінки народжували нормальних дітей, а не таких потвор, як ті Пришелепкуваті Мутанти з підгірного краю.

«Куди тепер?» — спитав Морт.

А це найважче. Стрілець приготувався — настільки добре, наскільки зміг.

«Вимкни сирени й блималки. Зупинися біля хідника».

Морт поставив патрульну машину біля пожежного гідранта. «У цьому місті є підземні залізничні колії, — сказав стрілець. — Я хочу, щоб ти відвів мене на станцію, де ці поїзди зупиняються й впускають та випускають пасажирів».

«На котру з них?» — спитав Морт. Ця думка забарвилася в колір душевної паніки. Морт нічого не міг приховати від Роланда, як і Роланд — від Морта. А навіть якщо й міг, то ненадовго.

«Кілька років тому — не знаю, скільки — на одній із цих підземних станцій ти штовхнув під колеса поїзда молоду жінку. Туди ти мене й відведеш».

Слідом за цим настала нетривала, але запекла боротьба. Стрілець переміг, проте довелося докласти на диво багато зусиль. Особистість Джека Морта була по-своєму роздвоєна, як і Одеттина. Шизофреніком, на відміну від неї, Морт не був: він чудово знав, чим час від часу займається. Але своє потаємне «я» — ту частину своєї особистості, яка була Штовхачем, — він приховував так само ретельно, як казнокрад — награбоване добро.

«Веди мене туди, недолюдку», — повторив стрілець. І знову почав поволі підносити великий палець руки Морта до правого ока. Коли до ока лишалося вже менше половини дюйма, а палець не припиняв руху, Морт здався.

Його права рука знову взялася за важіль біля керма, і вони поїхали в напрямку станції «Крістофер-стрит», де три роки тому славетний поїзд А відрізав ноги жінки на ім'я Одетта Голмс.

10

— Ти тільки глянь, — сказав патрульний Енді Стонтон своєму напарникові Норрісу Віверу, спостерігаючи, як синьо-біла машина Дилівена й О'Мейри зупинилася за півкварталу від них. Місця для паркування не було, і водій не завдав собі клопоту його пошукати. Він просто поставив автомобіль у другому ряду, зовсім не переймаючись тим, що транспорт позаду нього силкуватиметься проїхати крізь вузьку щілину. Так цівка крові намагається проникнути в серце, безнадійно забите холестерином.

Вівер перевірив номери на боку біля правої передньої фари. 744. Так, саме цей номер вони отримали від диспетчера.

Блималки працювати, й усе виглядало досить-таки кошерно — поки не відчинилися дверцята й не вийшов водій. Так, на ньому був синій костюм, але не того штибу, на який нашивають золотисті ґудзики й прикріплюють срібний значок. Черевики також не були поліцейськими (якщо тільки Стонтон і Вівер не проґавили спеціального розпорядження, в якому офіцерам наказувалося, що віднині й назавжди службові черевики мусять мати марку «Ґуччі»). Але це навряд чи. На правду більше скидалося інше: це той навіжений, що викрав поліцейську машину на окраїні. Він виліз, не зважаючи на гудіння клаксонів і гнівні крики водіїв, що намагалися його об'їхати.

— Прокляття! — видихнув Енді Стонтон.

«Наближатися з великою обережністю, — сказав тоді диспетчер. — Цей чоловік озброєний і вкрай небезпечний». У диспетчерів завжди були такі голоси, наче їм так нудно, як нікому в світі, — й Енді Стонтон добре знав, що так воно і є, — тому слово «вкрай», вимовлене мало не з благоговінням, застрягло у його свідомості, як скабка.

Уперше за чотири роки служби в поліції витягти пістолет, він глянув на Вівера. Вівер теж дістав зброю. Вони стояли біля крамниці делікатесів, приблизно за тридцять футів від сходинок, що вели до підземної залізниці. Обоє були знайомі досить давно, аби працювати злагоджено — так можуть діяти тільки копи й професійні солдати. Без зайвих слів вони відступили назад у дверний прохід крамниці «Делікатеси», тримаючи пістолети дулом догори.

— Підземка? — спитав Вівер.

— Ага. — Погляд Енді метнувся до входу. Година пік була в розпалі, і сходами підземки текла лавина люду, що поспішав на свої поїзди. — Треба брати його зараз, поки він не злився з натовпом.

— Давай!

Ідеальним тандемом вони виступили з дверей. Роланд одразу впізнав би в них стрільців і супротивників, значно небезпечніших за перших двох. Ці були молодші, до того ж (хоч Роланд цього й не знав) якийсь невідомий диспетчер назвав його «вкрай небезпечним», а для Енді Стонтона й Норріса Вівера це перетворювало його на лютого тигра. «Якщо він не зупиниться, коли я йому накажу, він труп», — подумав Енді.

— Стояти! — закричав він, різко присідаючи й виставляючи вперед пістолет,