Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Віннету мертвий! Досить цих двох слів, щоб читач уявив собі душевний стан, у якому я тоді перебував. Протягом кількох днів я нерухомо сидів біля підніжжя кургану, де була могила мого індіанського брата, і мені здавалося, що я ніколи не зможу примусити себе покинути це місце. Мовчки я дивився на людей, які будували нове селище; я дивився на них, але, чесно кажучи, нічого не бачив. Вони говорили зі мною, але я не чув їхніх слів, не розрізняв їхні голоси, я був відсутній душею. Я був лише наполовину притомним, немов хтось, приголомшений несподіваним ударом по голові, чи людина перед тим, як знепритомніти, коли ще все чує, але звуки вже долинають наче здалеку, ніби все бачить, але як через каламутне скло. Нам пощастило, оскільки червоношкірі не знайшли наших слідів. Я був зараз не здатний битися ні з ким, а може, якраз навпаки — небезпека змусила б мене отямитися?

Доброзичливі поселенці намагалися якось розважити мене, але всі їхні старання були марними. Минуло кілька днів, поки я нарешті оговтався й почав допомагати їм. Я працював до знемоги, і важка праця допомогла мені. Я все ще не міг змусити себе розмовляти з людьми, але до мене вже повернулися сили, і я знову став тим, ким був до цього жахливого нещастя. Я знову міг дати добру пораду іншому і простягнути руку допомоги.

Так тривало два тижні, а тоді я сказав собі, що довше мені залишатися в новому селищі не можна. Заповіт Віннету кликав мене до Наґґет-Ціль, де ми колись поховали Інчу Чуну та його доньку. Крім того, я вважав своїм обов’язком заїхати в пуебло на річці Пекос і самому розповісти апачам про смерть знаменитого вождя. Звичайно, такі новини поширюються у прерії миттєво, і чутка про смерть Віннету, напевно, випередила б мене, але, як друг і брат покійного, як один із вождів апачів, як свідок загибелі Віннету, я мусив зробити це. Поселенці більше не потребували моєї допомоги, тим більше, що Волкер залишався з ними.

Я попрощався зі своїми новими друзями й покинув селище верхи на своєму жеребці, який встиг добряче відпочити. Хтось інший на моєму місці, мабуть, намагався б зустріти на своєму шляху якомога більше людей і заїхати в якомога більшу кількість місць, але я не хотів нікого бачити і прагнув лише повної самоти, тож вибрав для своєї подорожі цілковито безлюдну дорогу.

Мені вдалося не перестріти нікого аж до того місця, де Бівер-Крік впадає в Норд-Канейдіан. Там на моєму шляху опинився вождь команчів То-Кей-Хун, з рук якого свого часу нам дивом вдалося вирватися. Поки ми з Віннету на півночі билися з племенами сіу, команчі знову вийшли на стежку війни, і То-Кей-Хун повів сімдесят воїнів на могили вождів на священній Жовтій горі, щоб вислухати там передбачення шаманів. Дорогою команч зумів захопити в полон кількох білих мандрівників і збирався поставити їх до стовпа тортур, хоча нещасні не зробили йому нічого поганого. Довелося мені втрутитися в події і звільнити бранців. Однак історія порятунку бранців не пов’язана з Віннету, тому скажу лише, що я відпровадив переляканих білих до кордону з Нью-Мехіко, де їм більше не загрожувала небезпека, а потім поквапився на південний схід, щоб найкоротшим шляхом дістатися до Наґґет-Ціль і виконати останню волю покійного друга.

Мій шлях вів мене через володіння команчів і кайова, і якщо перші ставилися до мене, м’яко кажучи, не дуже добре, то другі по-справжньому ненавиділи і вважали смертельним ворогом усього племені, відколи моя куля зробила калікою їхнього вождя. Але я був обережним й уникнув небажаних зустрічей. На березі Норд-Канейдіан я несподівано натрапив на відбитки кінських копит, які вели в тому ж керунку, куди їхав і я. Поміркувавши, я вирішив поїхати цим слідом, щоб перевірити, кого зустрів на своєму шляху, і вже потім думати що робити. Я не хотів зустрічатися ні з білими, ні з червоношкірими, але й не прагнув робити великий гак, щоб уникнути зустрічі.

Вершників було троє, проїхали вони тут приблизно за годину до моєї появи, а через якийсь час я знайшов місце, де один з них спíшився, щоб підтягнути попругу. Відбитки ніг, взутих у чоботи, не залишали сумнівів, що це був білий чоловік; навряд чи він зважився б подорожувати разом з червоношкірими, тож я дійшов висновку, що всі троє вершників були білими.

Отже, не було потреби ховатися від них, а якщо нам доведеться перетнутися, то я зовсім не мусив подорожувати разом з ними. Рухалися вони не поспішаючи, і через зо дві години я вже побачив їх серед пагорбів.

Сутеніло, і я вирішив переночувати біля річки. Білі попереду мене зникли за кущами на березі, а коли я вибрався на відкритий простір, то побачив, що вони знімають збрую з коней. Я придивився: коні в них були хороші, озброєні подорожні теж були непогано, але вони не викликали в мене довіри.

Моя раптова поява злякала їх, однак, помітивши, що я один, вони відповіли на моє вітання і вийшли мені назустріч.

— Ну і налякали ж ви нас! — звернувся до мене один з них.

— У вас нечисте сумління, джентльмени, що ви такі полохливі? — відповів я питанням на питання.

— Ну що ви! Сумління не заважає нам спати. Але Дикий Захід — не найкраще місце для прогулянок. Коли раптово з’являється незнайомець, рука в цих місцях мимоволі тягнеться до зброї. Дозвольте запитати, звідки ви їдете.

— З Бівер-Форк.

— А куди?

— На Ріо-Пекос.

— Тоді вам їхати далі, ніж нам. Ми їдемо лише до Маґворт-Гіллз.

Маґворт-Гіллз! Цим словом білі називали ті самі гори, яким апачі дали ім’я Наґґет-Ціль. Навіщо туди прямували ці троє? Я ж теж збирався туди. Чи варто мені їхати разом з ними? Це мене насторожило.

— А що це за місце? — запитав я.

— Не так далеко звідси. Дуже гарна місцина. Там у горах