Читати книгу - "Віннету ІІІ"

росте багато полину. Звідти й назва. Але там можна знайти не лише полин, а й інші речі.

— Що саме?

— Про такі речі не годиться говорити, бо й вам теж відразу захочеться в Маґворт-Гіллз.

— Замовкни! — гримнув на нього інший незнайомець. — Що ти говориш?

— Вибачте, я сказав те, про що думав. А хто ви такий?

Його слова справили на мене враження, і я вирішив залишитися з ними і з’ясувати, чи не полюють вони за золотом апачів. Тому я відповів на питання обережно:

— Простий мисливець.

— Мисливець — це добре. А як вас звати? Чи ви приховуєте своє ім’я?

— Звичайно, що ні. Я не маю причин нічого приховувати. Мене звати Джонс.

— Рідкісне ім’я! — посміхнувся один із них. — Боюся, що мені навіть не вдасться відразу запам’ятати його. А де ж ваші сильця і капкани?

— У мене їх забрали команчі разом зі здобиччю два місяці тому.

— Не пощастило.

— Так. Але я радий, що хоча би сам лишився живий.

— Охоче вірю. Останнім часом команчі не залишають жодного білого живим.

— А хіба кайова не такі самі, як і команчі?

— Ще гірші.

— І ви зважилися на подорож їхніми володіннями?

— Ми їх не боїмося, нас вони не зачеплять. Наш товариш, містер Сантер, — друг вождя кайова.

Сантер! Почувши це ім’я, я здригнувся, ніби мене вдарило блискавкою, і насилу зберіг на обличчі маску байдужості. Ці люди знали Сантера! Того самого Сантера, який підло вбив батька Віннету Інчу-Чуну і його красуню-сестру! Саме за Сантером багато років полював Віннету, але так і не зумів наздогнати його й помститися за смерть близьких.

— Цей Сантер — такий впливовий чоловік? — обережно запитав я.

— Ми так думаємо. У всякому разі, серед кайова. Але скажіть, будь ласка, ви не збираєтеся зійти з коня? Починається вечір, а ви, мабуть, хотіли б переночувати ближче до річки, щоб напоїти свого коня?

— Боюся, що… Ви ж самі сказали мені, — прикидався я, ніби вагаюся, — що не слід довіряти незнайомим людям.

— Ми не вселяємо вам довіри?

— Зовсім ні, але ви запитали мене, хто я такий, а самі так і не назвалися.

— Не турбуйтеся, зараз ми все розкажемо. Ми — вестмени, й живемо з полювання. Мене звуть Ґейтс, це — містер Клай, а третій із нас — містер Саммер. Ви задоволені?

— Цілком.

— Тоді — або приєднуйтеся до нас, або їдьте собі далі, як вам хочеться.

— З вашого дозволу. Словом, я буду почуватися впевненіше коло вас.

— Ну звичайно! З нами ви будете в безпеці. Одне ім’я Сантера захистить нас від червоношкірих.

— Хто він, цей Сантер? — розпитував я, поки спішувався.

— Він справжній джентльмен. Ми будемо дуже вдячні йому, якщо він виконає свою обіцянку.

— А як давно ви з ним знайомі?

— Ми познайомилися з ним кілька днів тому у форті Арканзас. Чому ви про нього питаєте? Ви зустрічалися з ним раніше?

— Що ви, містере Ґейтсе! Навіщо розпитувати про знайомого?

— Це правда.

— Просто ви сказали, що його ім’я захистить вас, а якщо вже я опинився у вашому товаристві, то сподіваюся, що й мене воно захистить!

— Ви маєте рацію. Сідайте і пригощайтесь. Я бачу, їжі у вас небагато.

— Трохи м’яса.

— У нас більше. Тож якщо вам не вистачить власних запасів, ми поділимося.

Спочатку я вирішив, що вони — волоцюги, які нишпорять по прерії в пошуках здобичі. Але тепер, придивившись до них уважніше, готовий був повірити, що вони — люди чесні, звичайно, за мірками Дикого Заходу, де вимоги не надто суворі. Поки ми вечеряли м’ясом, вони геть безцеремонно розглядали мене з ніг до голови, поки нарешті Ґейтс, що, як мені здалося, привласнив собі право говорити від імені інших, не сказав:

— То кажете, що у вас забрали хутро і пастки? Шкода. Як же ви збираєтеся жити далі?

— Візьмуся за полювання.

— Я бачу, у вас дві рушниці.

— Так. Велика стріляє кулями, а менша — звичайний дробовик.

Я вже був навчений і возив мої занадто помітні рушниці в закритих чохлах, щоб за ними мене не впізнавали. Занадто багато легенд розповідали про штуцер і флінт роботи майстра Генрі з Сент-Луїса.

— Ну ви й дивак! Навіщо тягати з собою дві рушниці, якщо є дубельтівки з одним дулом для куль, а другим — для дробу?

— Це правда, але я звик до своїх старих.

— А що збираєтеся робити на Ріо-Пекос, містере Джонсе?

— Нічого особливого. Кажуть, що там спокійніше, ніж тут, і дичини більше.

— І ви повірили? Навіть не мрійте, що апачі дозволять вам полювати на своїх землях! Тут у вас забрали хутра і пастки, а там знімуть скальп. Вам конче туди їхати?

— Зовсім ні.

— Ну то їдьте з нами.

— З вами? — удавано здивувався я. — У Маґворт-Гіллз?

— Так.

— А навіщо?

— Не знаю, чи маю право сказати вам. Що ви про це думаєте, Клаю і Саммере? — звернувся він до своїх супутників.

Вестмени перезирнулися, потім той, кого називали Клаєм, відповів:

— Містер Сантер заборонив нам розповідати про це, але потім звелів знайти побільше відповідних людей.