Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Потім вона взяла окружного начальника під руку, повела коридором, як звикла водити хворих, і тихо сказала:

— Ми кохали одне одного, Карл Йозеф і я!

Окружний начальник запитав:

— Даруйте, це не через вас тоді сталася та безглузда історія?

— Трохи й через мене, — сказала пані фон Таусіґ.

— Так, так, — мовив пан фон Тротта, — трохи й через вас. — Потім злегенька стиснув руку сестри милосердя і сказав: — Мені б хотілося, щоб у Карла Йозефа й далі траплялися «історії» через вас!

— Тепер ходімо до нашого пацієнта, — сказала пані фон Таусіґ.

Бо сльози підступили їй до очей, а вона вважала, що їй не можна плакати.

Хойницький сидів у голій кімнаті, звідки прибрали всі меблі, бо інколи він шаленів. Він примостився на стільці, усі чотири ніжки якого були міцно пригвинчені до підлоги. Коли окружний начальник зайшов, він підвівся, пішов назустріч гостеві й сказав до пані фон Таусіґ:

— Вийди, Валі! Нам треба обговорити дещо важливе!

І вони лишилися самі. У дверях було вічко. Хойницький пройшов до дверей, затулив його спиною і сказав:

— Вітаю вас у моїй господі!

Голий його череп з якихось незбагненних причин здавався панові фон Тротті ще голішим. Із трохи лупатих великих синіх очей хворого ніби віяло крижаним вітром, морозом, що наче шугали над його жовтим, худим і водночас одутлим обличчям і пустельною, голою лисиною. Правий кутик рота Хойницького час від часу посіпувався. Так наче він збирався усміхнутися правим кутиком вуст. Його здатність усміхатися цілком перемістилася в той правий кутик, назавжди покинувши всю решту рота.

— Сідайте! — сказав Хойницький. — Я звелів викликати вас, щоб повідомити вам дещо важливе. Нікому про це не кажіть! Крім вас і мене, сьогодні про це ще не знає жодна душа! Старий помирає!

— Звідки вам це відомо? — запитав пан фон Тротта.

Хойницький, усе ще стоячи під дверима, наставив пальця на стелю палати, тоді приклав його до губів і сказав:

— Згори!

Потім обернувся, відчинив двері й гукнув:

— Сестро Валі! — І сказав до пані фон Таусіґ, яка з’явилася негайно: — Аудієнцію скінчено!

Він уклонився. Пан фон Тротта вийшов. Він ішов довгими коридорами в супроводі пані фон Таусіґ і спустився широкими сходами наниз.

— Можливо це допомогло! — сказала вона.

Пан фон Тротта попрощався й поїхав до радника міністерства шляхів сполучення Странського. Він сам не знав гаразд, чому. Він поїхав до Странського, одруженого з уродженою Копельманн. Странські були вдома. Окружного начальника впізнали не враз. А тоді привіталися з ним, як йому здалося, зніяковіло, й смутно, і холодно водночас. Його частували кавою і коньяком.

— Карл Йозеф, — сказала пані Странська, уроджена Копельманн, — як став лейтенантом, відразу приїхав до нас. Він був славний хлопець.

Окружний начальник гладив бакенбарди й мовчав. Потім прийшов син Странських. Він кульгав, на це було бридко дивитися. Він кульгав дуже. «Карл Йозеф не кульгав!» — подумав окружний начальник.

— Кажуть, що старий помирає, — несподівано мовив радник Странський.

Тоді окружний начальник негайно підвівся й пішов. Адже він знав, що старий помирає. Йому сказав про те Хойницький, а вже Хойницький завжди все знав, як ніхто. Окружний начальник поїхав до приятеля своїх юних літ Сметани в канцелярію обер-гофмейстера.

— Старий помирає! — сказав Сметана.

— Я їду у Шенбрун! — сказав пан фон Тротта.

І він поїхав у Шенбрун.

Безугавний дрібний дощ огорнув Шенбрунський палац так само, як і лікарню для психічнохворих у Штайнгофі. Пан фон Тротта рушив до палацу тією самою алеєю, якою колись давно-давно йшов на таємну аудієнцію у справі свого сина. Син був мертвий. І цісар теж помирав. І вперше відтоді, як пан фон Тротта одержав звістку про смерть Карла Йозефа, він ніби збагнув, що син його помер не випадково. «Цісар не міг пережити Троттів!» — подумав окружний начальник. — Він не міг їх пережити! Вони, Тротти, його врятували, і він пережити їх не міг».

Пан фон Тротта лишився надворі. Він лишився надворі, серед простої двірської челяді. Із Шенбрунського парку прийшов садівник, у зеленому фартусі, з лопатою в руці, спитав у тих, що стояли довкола:

— Як він там зараз?

І ті, що стояли, — лісники, візничі, дрібні урядовці, портьє та інваліди (яким був і батько героя Сольферіно) відповіли садівникові:

— Нічого нового! Він помирає!

Садівник відійшов, подався зі своєю лопатою копати грядку, невмирущу землю.

Ішов дощ, тихий, рясний, дедалі рясніший. Пан фон Тротта скинув капелюха. Дрібні урядовці нижчих ранґів визнали його чи то за одного зі своєї братії, чи то за листоношу з Шенбрунської пошти. І декотрі питали окружного начальника:

— Ти знав старого?

— Так, — відповідав Тротта, — він колись розмовляв зі мною.

— А тепер він помирає, — сказав лісничий.

Саме тоді до спальні цісаря зайшов священик зі святими дарами.

Франц Йосиф мав тридцять дев’ять і три десятих (йому щойно зміряли температуру).

— Так, так, — сказав він капуцинові. — Виходить, це смерть!

Цісар трохи підвівся на подушках. Він чув невпинний шелест дощу за вікнами і деколи то тут, то там — кроки по рипливій жорстві. Ті звуки лунали то ніби десь дуже далеко, то зовсім близько. Інколи цісар пізнавав, що тихе струмування за