Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

вікнами — то дощ. Та він швидко забував, що то дощ, і тому кілька разів питав у свого ляйб-медика:

— Чого воно так сичить?

Бо він уже не міг вимовити слова «дзюрчить», хоч воно й крутилося в нього на язиці. Але, спитавши про причину «сичання», він і справді повірив, ніби чув лише «сичання». «Сичав» дощ. «Сичали» кроки перехожих. А втім, не мало ваги, про що саме він питав, бо його вже не було чутно. Він тільки ворушив губами, йому здавалося, що він говорить цілком виразно, хоч і тихо, — зовсім так, як говорив кілька останніх днів. Часом цісар дивувався, що йому не відповідають. Та невдовзі по тому забував і про своє запитання, і про свій подив. І знов увесь віддавався лагідному гомонові світу, що жив довкола нього, тимчасом як сам він помирав. Він нагадував дитину, що втрачає будь-який опір супроти сну, втихомирена колисковою піснею й заколисувана нею. Цісар заплющив очі. Та за хвилину знов розплющив і побачив на столі простого срібного хреста і сліпучі свічки, які чекали на священика. І він зрозумів, що хутко прийде патер. І поворушив губами й почав, як його вчили ще хлоп’ям:

— У каятті й смиренні сповідуюся в гріхах своїх…

Проте й цих слів уже ніхто не чув. А втім, він одразу побачив, що капуцин уже прийшов.

— Довго ж мені довелося чекати! — сказав цісар.

Потім почав згадувати свої гріхи. «Пиха!» — спало йому на думку.

— Я був пихатий! — сказав він.

Він вичитував гріх за гріхом, як їх перелічено в катехизисі. «Я надто довго був цісарем!» — подумав він. Але йому здалося, що він це сказав.

— Усі люди вмирають. І цісар умирає.

І водночас йому здавалося, ніби десь далеко звідси вмирає та часточка його єства, що була в ньому царственною.

— Війна — теж гріх! — сказав він уголос.

Проте священик його не почув. Франц Йосиф знову здивувався. Щодня надходили списки полеглих, війна тривала з 1914 року.

— Покласти край! — сказав Франц Йосиф.

Його не почули.

— Якби ж я був поліг під Сольферіно! — сказав він.

Його не почули.

«Можливо, — думав він, — я вже помер і розмовляю мовою мерців. Тому мене тут не розуміють». І він заснув.

А надворі, під нескінченним дощем, із капелюхом у руці, чекав серед простої челяді пан фон Тротта, син героя Сольферіно. Дерева в Шенбрунському парку шуміли й «сичали», дощ шмагав їх тихо, терпляче, щедро. Надійшов вечір. Сходилося дедалі більше цікавих. Парк сповнився людьми. Дощ не вщухав. Ті, що чекали, розбрелися парком, одні приходили, інші йшли собі. Пан фон Тротта все стояв. Запала ніч, сходи спорожніли, люди пішли спати. Пан фон Тротта пройшов ближче до брами. Він чув, як під’їздили повози. Деколи над його головою гучно відчинялося вікно. Лунали голоси. Браму відчинили, потім зачинили знов. Його ніхто не помітив. Дощ ішов, невтомний, тихий, дерева шуміли й гойдалися.

Аж ось забамкали дзвони. Окружний начальник рушив іти. Він спустився пласкими сходами наниз, перейшов алеєю до ґратчастої залізної хвіртки. Тієї ночі вона стояла відчинена. Він пройшов увесь довгий шлях до міста, простоволосий, з капелюхом у руці, не зустрівши ані лялечки. Ішов дуже повільно, наче за домовиною. Коли почало сіріти, він дістався готелю.

Він поїхав додому. В окружному місті В. також ішов дощ. Пан фон Тротта викликав панну Гіршвіц і сказав:

— Я піду ляжу, шановна! Я втомився!

І вперше на своєму віку за дня ліг у постіль.

Заснути пан фон Тротта не зміг. Він загадав покликати доктора Сковронека.

— Любий докторе Сковронеку, — сказав він. — Чи не звеліли б ви, щоб мені принесли канарку?

Йому принесли канарку з оселі старого Жака.

— Дайте їй грудочку цукру! — попрохав окружний начальник.

І канарка отримала грудочку цукру.

— Таке любе створіння! — сказав окружний начальник.

Сковронек повторив:

— Любе створіння!

— Воно переживе нас усіх! — сказав пан фон Тротта. — Дяка Богові!

Потім окружний начальник попрохав:

— Покличте священика! Але приходьте знов!

Доктор Сковронек перечекав священика. Потім зайшов до спальні. Старий пан фон Тротта тихо лежав на подушках. Очі в нього були напіврозплющені. Він сказав:

— Вашу руку, любий друже! Чи не принесли б ви мені портрета?

Доктор Сковронек знайшов робочий кабінет, став на стілець і зняв з гачка портрет героя Сольферіно. Коли він повернувся, тримаючи портрет обома руками, пан фон Тротта вже не зміг на нього подивитися. Дощ стиха вибивав по шибках.

Доктор Сковронек, тримаючи портрет на колінах, чекав. За кілька хвилин він підвівся, узяв руку пана фон Тротти, нахилився до грудей окружного начальника, глибоко зітхнув і стулив померлому очі.

То був день, коли тіло цісаря спускали в склеп монастиря капуцинів. Три дні згодом спустили в могилу тіло пана фон Тротти. Бургомістр міста В. сказав промову. Вона, як і всі промови того часу, починалася зі згадки про війну. Далі бургомістр сказав, що окружний начальник віддав цісареві свого єдиного сина і, незважаючи на це, лишився жити й не покинув служби. Тим часом невтомний дощ поливав простоволосі голови всіх тих, що зібралися біля могили, і кругом шуміли й шаруділи мокрі кущі, вінки і квіти. Доктор Сковронек, у незвичній для нього уніформі головного лікаря ополчення, силкувався прибрати суто військової постави «струнко», хоч зовсім не вважав її найбільш доречною для