Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Вербу, повернути дядька з возом назад і не рухатись до самої ночі. Дядько пробував бурчати, але побачивши ще кількох озброєних, замовк і поїхав назад. Вже надокучило перевертатися з боку на бік, вже хтось пропонував поспати, вже сонечко почало схилятися донизу, коли ген на дорозі з’явилася темна рухлива цятка. Вона помітно збільшувалася, набуваючи контурів квадратного ящика на колесах, потім з’явилися контури солдатських шоломів, згодом стало видно ряди солдат, що сиділи в кузові вантажного авта на невисоких лавках, тримаючи карабіни між колінами. В кабіні поруч з водієм сидів офіцер. Він байдужо дивився кудись у протилежний від засідки бік. Там була зелена рівнина. Вона була красива і офіцер, мабуть, милувався цим килимом. Небезпека ще далеко, аж за Іскрою, і він спокійно дивився на зелень.

Раптом заторохтіло. Водій клюнув носом у кермо й випустив його з рук. Офіцер закричав: “Ахтунг!”, але більше нічого не встиг — куля пробила йому горло. Солдати кинулися з кузова, проте більше падали мертві чи поранені. Авто смикнуло. Струсонуло. Ніби спіткнулося. Проповзло метрів 15–20 вбік і мовчки зупинилося, оголивши тих солдат, що встигли живими вискочити з авта й залягти для бою, на голій дорозі вони були добрими мішенями, а ми були замасковані, тож стріляли у наш бік майже безприцільно. Від хвилювання ми також стріляли зовсім погано і на тих кількох живих, що відстрілювалися, витратили в десять разів більше набоїв, ніж треба.

За 15–20 хвилин бій закінчився. Німці перестали стріляти. Ми всі без команди піднялися й пішли вперед, тримаючи зброю напоготові. Підійшли. Стали над побитими. Верба нахилився над одним. Сухо ляснув постріл, Верба зойкнув і завалився на німця. Поруч з Вербою був Дмитро Скеля з напівавтоматичною гвинтівкою Симонова. Він запустив у німця всю решту набоїв і гірко заплакав.

Німці не мали радіостанції, тому ніхто в комендатурі не знав, що з ними трапилось. У нас був час. Забрали у німців зброю і все інше, що потрібне для життя і війни, а що не змогли взяти, те заховали в лісі. Вербу на руках понесли в село. Зібрали селян, покликали священика. Розповіли людям про бій. Накрили Вербу червоною китайкою й поховали за козацьким звичаєм та за християнським обрядом. Попросили селян закопати німців. І поклали на волю священика: якщо хоче, хай прочитає молитву над німцями, а якщо не хоче, то хай селяни закопають їх і без молитви.

Зібралися йти своєю дорогою. Коли з селянської юрми виходить вперед один і просить взяти його з собою, мовляв, на місце лицаря Верби. Потім — другий, третій. Ми прийняли їх. Перед селянами й повстанцями вони склали присягу на вірність українській справі. Джулай вручив їм по німецькому карабіну, по комплекту набоїв і по дві гранати, а священик поблагословив новобранців і побажав нам подальших перемог. Коли повернулися з трофеями на свій постій, Джулай перед бойовою лавою нагородив Лиса німецьким годинником.

Німці видали наказ: якщо в якомусь селі буде вбитий німець, селяни мають видати вбивцю. Якщо вони не видадуть вбивцю, то село буде оточене і спалене. Джулай знав, що так може бути, і організовував засідки на дорогах подалі від сіл. З іншого боку боївці краще було діяти від більшої території, а не як група якогось одного села.

— Незабаром, — розповідав Іван Ільчук, — на Волині почала створюватися УПА. Група Джулая розрослася до сорока осіб. Це була чота, поділена на чотири рої. Зброя поділена так, щоб кожен рій міг діяти самостійно. У чотового Джулая Іван Ільчук став заступником. При чоті був господарчим, при чотовому — зв’язковим і Лис — розвідником. Усі повстанці мали бути пильні і стежити, що відбувається навколо, а Лиса Джулай посилав далеко. Джулай навчив повстанців воювати хитрістю. Він ніколи не вів їх наосліп і завжди добре готував операцію. В таких операціях вони завжди перемагали і майже не втрачали людей. Бувало, несподівано натикалися на німців і тоді зазнавали втрат, але коли планували бій завчасно, все йшло нормально.

В лісах з’явилися польські загони. Поляки ходили по українських хатах і наказували селянам переселятися на схід. Ніхто не слухав їх, бо куди мав переселятися? Як покинути свою землю, хату, худобу, майно і їхати світ за очі?

Повстанцям про це розповідали. Вони пішли по польських хатах і наказали людям переселятися в Польщу. Ті не слухалися. Дійшла вістка про те, що на кількох хуторах поляки людей повбивали, а хати попалили. По селах почали шукати зброю й організовуватися в самооборону. УПА розросталася вельми швидко. Тепер створенням її зайнявся Центральний провід ОУН, бо 1941 року це був просто стихійний рух знизу, який очолив Бульба — Боровець.

Чота не ввійшла до сотні УПА. Джулай вважав, що, залишаючись тереновою боївкою, вони зможуть більше зробити в боротьбі проти окупантів. УПА боролася проти німців. Відслідковували дії польських загонів та російських розвідувальних груп. Подавали розвідувальну інформацію командирові куреня УПА, координували з ним діяльність, іноді виконували його завдання.

2. Тризуб, вирізаний на грудях священика

З поляками справа була непроста. По-перше, їх було багато. В деяких селах їх було майже половина. Ну, правда, таких сіл було зовсім мало. По-друге, вони почали активно співпрацювати з німцями. Будучи місцевими людьми і опираючись на своїх селян, добували інформацію про рух загонів УПА, місце постою тощо і передавали німцям. Німці організували прочистки ділянок лісу, оточували місцевість, обстрілювали з гармат, іноді бомбардували.

Врешті-решт, джулаївці не зацікавлені були спровокувати німців на широкомасштабний наступ вермахту. Хай вермахт воює проти москалів. Вони потроху б’ють німців, озброюючись, вчаться воювати, вишколюють новобранців, навіюють населенню думку про потребу боротьби за самостійність, навіщо їм розв’язувати широкий фронт проти німців тепер, коли не знати, чи не доведеться воювати проти москалів. Поляки розуміли їхнє складне становище і, прислужуючи німцям, звільняли свої руки для очистки Волині від українців, а часто з цією метою і німців натравлювали проти них.

— Між іншим, я на власні очі бачив, як німецький літак розкидав над нашими селами польські листівки. Вони казали, що Бандера й ОУН — агентура Москви, й закликали виступати проти ОУН, — гаряче відзначив Іван Ільчук.

— Замість разом боротися проти німців, — зауважив я, — за звільнення Польщі й України від окупації, поляки допомагають окупантам, тим самим зміцнюючи німецьку окупацію в Польщі!

— Так, то так. Проте тут діяли інші міркування. Поляки знали, що проблему німецької окупації вирішують на східному фронті, а не тут слабенькими комариними уколами німецькій окупаційній