Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

війську і знав військову справу. На чотирнадцять чоловік у них було три німецькі карабіни, дві радянські гвинтівки, трохи набоїв та чотири німецькі гранати. Коли чутка про створення групи та потребу в зброї тишком-нишком поповзла ближчими селами, через родичів вдалося добути в людей — бо то люди завжди таємно зберігали зброю про всяк випадок — ручний радянський кулемет Дегтярьова з цинковим ящиком набоїв, чотири радянські гвинтівки Симонова, п’ять гранат “Ф-1” та три пістолети з набоями. Фактично, селяни озброїли всю групу. Всі більш-менш уміли тримати зброю в руках, але командир узявся їх вишколювати в стрільбі, киданні гранат, тактиці ведення бою, командам (правдивим і фальшивим для обдурювання ворога), діям за командою “розбігайсь” та багатьом іншим прийомам і хитрощам партизанської війни. Ніхто з новобранців у справжньому бою не був, і фактично всі його і хотіли, й боялись. Джулай був розумний чоловік і кмітливий командир. Він знав, що перший бій має надзвичайно велике психологічне значення: коли він пройде без жертв, повстанці набувають віру в себе і сміливішають, коли з жертвами, — це гнітить. Він послав трьох чоловік у розвідку на цілий тиждень, щоб вивчити рух німців на рівненсько-луцькому шляху: як рухаються, на чому, якими одиницями, природні умови для підходу до шляху й відступу тощо.

Розвідка доповіла, що по шляху час від часу рухаються більші й менші колони автомобілів з солдатами та з якимось військовим майном, може, зброєю, і їздить мотоциклетний патруль з трьох осіб: мотоцикліст з автоматом за спиною, солдат з карабіном, що сидить позаду мотоцикліста, і в колясці — сержант чи єфрейтор з ручним кулеметом шмайсером. Усі — в стальних шоломах.

Джулай вигадав пастку. Зрізали з телеграфічних слупів 50 метрів стального дроту, прив’язали один кінець до слупа, найближчого від дороги висотою з метр од землі, а другий кінець — до палиці, і троє чоловік залягло за кущем. Коли мотоцикл під’їхав близько до дроту, двоє різко потягнули за палицю з дротом, мотоцикліст наткнувся на дріт разом із солдатом, що сидів позаду, і вони злетіли з мотоцикла. Мотоцикла рвонуло ліворуч з дороги в глибоку канаву, він гепнувся в лівий край канави й заглух. Стріляти не було потреби, бо зброя повилітала у них з рук, і самі вони були ледве живі. Їм моментально позв’язували руки, забрали зброю, мотоцикл з погнутим переднім колесом затягнули за кущі й прикидали гіллям, зняли дрота зі слупа й потягнули німців до лісу. Там їх добили, зняли одяг та взуття й закопали в землю. Хреста не поставили, щоб не навести на слід. На жаль, ніхто з них не вмів їздити на мотоциклі, бо його не важко було відремонтувати.

Так перший бій відбувся. Молоді бійці перемогли без жодного пострілу. А кожному так хотілося стрільнути, тому пропонували Джулаю німців розстріляти. “Ще настріляєтесь. А тут можна обійтися без гулу, то й зробимо справу тихо”, — наказав.

— Як же ви, пане Йване, їх добили? — запитую його.

— Левку, ви ж вивчали радянський “Боевой устав пехоты”. У ньому є команди: “Коротким — коли!”, “Длинным — коли!”, “Длинным с выпадом — коли!” Радянські гвинтівки мають багнети, отож команду “Длинным — коли!” ми виконали. По кілька повстанців на одного, щоб швидше відправити їхні грішні душі в небо до пекла за злий намір загарбати нашу землю.

— Іване, що вам найбільше запам’яталося з цього першого бою?

— Дві картини. Перша, як, наткнувшись на невидимий для німців дріт, усе полетіло шкереберть: вояки, зброя, мотоцикл. Вони навіть крикнути не встигли. Гепнувшись об тверде покриття дороги, лише глухо стогнали. Думаю що вони на хвильку втратили свідомість. Друга картина: як в їхні напівнепритомні тіла входили багнети.

— В ніч після цього вам не снилися ті німці?

— Ми так були втомилися, що я спав мертвим сном до самого ранку. Перед ранком згадався їхній храп. І я звернувся до Бога: “Здійми, Боже, цей тягар з моєї душі, бо ж роблю я праведну справу. Ти дав українцям цю землю і дав право її боронити. Я це й роблю.”

— Помогла молитва?

— Помогла. Я ще повторив її кілька разів.

— За цей випадок чи за інший?

— За цей. А як би ви, Левку, перенесли перше вбивство?

— Не знаю. В армії в Житомирі в 93-му запасному піхотному полку за отими трьома командами я колов опудало уявного ворога і коротким, і довгим, і довгим з випадом ударом багнета. Може, так само загнав би багнета в живу людину. Армія перетворює людину на гвинтик великої машини і знімає відповідальність. Що більше вб’єш, то більше нагороджують. І взаємини встановлюються не між мною самим і одним німцем, а між двома арміями, двома країнами. Почуття справедливости боротьби нашої партизанської групи заспокоїло наші душі, і ми урівноваженим сумлінням продовжували діяльність. Наш лісовий постій був кілометрів за сімдесят від акції з мотоциклом. За тиждень ми повторили таку ж акцію кілометрів за сто від першого місця убік Рівного, і з таким же добрим результатом.

Третя акція була з вогнем. Джулай послав одного з нашої боївки на псевдо Лис до Клевані. Лис знав Клевань. Джулай дав йому завдання, щоб знайшов знайому жінку і послав її повз німецьку комендатуру, щоб нібито побіжно сказала якомусь вартовому біля брами, що на базарі підслухала, як один чоловік потайки сказав іншому новину, що бачив, як українські повстанці чи, може, навіть совітські партизани, пройшли повз Іскру і пішли в сусідній хутір на постій. Їх чоловік десять і всі озброєні гвинтівками. Від Клевані до Іскри тільки одна дорога, і хитрість Джулая полягала в тому, щоб організувати засідку не за Іскрою, а набагато ближче до Клевані, де німці зовсім не сподіватимуться на напад.

Радіозв’язку з Лисом не було, тому невідомо, чи вдасться йому кинути німцям у вуха цю інформацію, чи повірять німці, чи вирішать гнатися за повстанцями. Проте, сподіваючись на вдачу повів нас до дороги, розділив на дві однакові групи і розвів на таку відстань, яка звичайно буває поміж двох автомобілів на той випадок, коли б німці їхали двома автами. Вибрав вигідне місце для засідки, сказав, де кожному лягти, замаскуватися, підкласти дерен під приклади гвинтівок і підготуватися до бою.

Ми все зробили й спокійно лежимо, а німців все немає й немає. Проїхав якийсь дядько возом. Може, він помітив нас? Може, він зустріне німців і їм скаже? Джулай послав одного з нас, Петра