Читати книгу - "Вибрані романи"

Вона лягала біля дитини, щоби нагріти її своїм тілом, і тримала в ліжку пляшечку з молоком на той випадок, якщо вночі дитина прокинеться й проситиме їсти. І їй здавалося, що тепло її тіла, яке іноді нагрівалося лихоманкою її дівочого почуття материнства, її материнською дівочістю, наділяло це індустріальне молоко якістю материнського життя, і в якийсь таємничий спосіб передавало їй щось від тих сновидінь, які навідували її в самітному ліжку. І годуючи дитину в тому штучно створеному середовищі, вночі, в темряві й на самоті, вона подавала створіннячку одну зі своїх грудей, неплідних, але набухлих кров’ю, щоби воно поклало на неї ручки, поки смоктало життєвий сік. Їй здавалося, що так туманна й солодка ілюзія наповнюватиме життям сироту. І вона, Хертрудіс, теж марила в такий спосіб. Про що? Вона й сама не знала.

Іноді створіннячко блювало в цьому ліжку, яке завжди було бездоганно чистим, і тоді гострий біль огиди пронизував Хертрудіс. Її хвороблива любов до охайності, яку вона довела до містичного культу чистоти, тоді страждала, й вона мусила докладати неабияких зусиль, аби опанувати себе. Вона розуміла, що неможливо жити без плям і що та пляма була найневиннішою, але підвалини її духу боляче розгойдувалися в такі хвилини. І тоді вона пригортала створіннячко до грудей, мовчки просячи в нього пробачення за цей сумнів у його чистоті.

Розділ дев’ятнадцятий

Окрім цих материнських турбот про бідолашне немовля, що народилося зі смерті Мануели, турбот, які межували з містичною спокутою та містичним культом, і намаганнями не обминати увагою інших і не віддавати перевагу тим дітям, що були споріднені з її кров’ю, Хертрудіс особливо пильно стежила за Раміріном і виховувала його крок за кроком, спостерігаючи за всім тим, що в ньому могло нагадувати риси батька, на якого фізично він був дуже схожий. «Певно, він був таким у його віці», — думала тітка, й навіть почала шукати і знайшла між паперами свого зятя його дитячі фотографії, і вона дивилася та передивлялася їх, намагаючись побачити в них риси сина. Бо вона хотіла виховати малого так, як могла б виховати батька, якби знала його й могла взяти під свою опіку, коли він був ще малим хлопцем і перед ним відкривалися всі дороги життя. «Щоби він не помилявся, як помилявся його батько; щоби, роблячи вибір, замислювався; щоби не давав собі волі, поки вона не буде пов’язана з його живим корінням, з досконалою і добре освітленою любов’ю, освітленою його власним світлом». Бо вона твердо вірила в те, що треба дивитися не в землю, а в небо, перш ніж посадити свій паросток; і посадити його не в земний ґрунт, а в те проміння, яким осяває нас сонце, і що краще росте дерево, яке тримається корінням за скелі й відчуває на собі гарячий вітер спекотного дня, аніж висаджене в родючий і жирний ґрунт, якщо над ним нависає тінь. Її світлом була чистота.

Вона навчалася разом із Раміріном усього того, чого навчався він, бо він мав уроки щодня. І так вона задовольняла той палкий потяг до знань, який мучив її ще з дитинства і спонукав дядька іноді порівнювати її з Євою. І серед тих наук, які вона вивчала з племінником, ніщо не цікавило її більше, ніж геометрія. Вона ніколи про це не подумала б! А річ у тому, що в геометричних теоремах і доведеннях, у науці щонайменше сухій і холодній, знаходила Хертрудіс світло й чистоту, яких ні з чим не могла порівняти. Багато років по тому Рамірін, уже дорослим і коли прах, із якого складалася плоть його тітки, давно спочиватиме під землею, куди не проникає світло сонця, пригадуватиме, із яким ентузіазмом одного сонячного весняного дня тітка пояснювала йому, чому може бути тільки п’ять правильних багатогранників. Три, утворені з трикутників: тетраедр — з чотирьох; октаедр — із восьми; ікосаедр — із двадцяти. Один із чотирикутників: куб — із шести. І один із п’ятикутників: додекаедр — із дванадцяти. «„Але ти бачиш, як це очевидно? — казала вона мені — розповідав племінник. — Ти бачиш? Їх є лише п’ять і не більше, ніж п’ять, жодним менше, жодним більше — яка краса! І не може бути інакше — має бути лише так!“ І кажучи це, вона показувала мені п’ять моделей із білого, сніжно-білого картону, які виготовила сама, своїми святими руками, вправними для будь-якої роботи, і, здавалося, вона сама відкрила цей закон про п’ять можливих багатогранників... бідолашна тітка Тула! І пам’ятаю, як на одній з її геометричних моделей зробилася жирна пляма, і вона зробила іншу, бо вважала, що з плямою її модель не зможе ефективно демонструвати закон. Для неї геометрія була світлом і чистотою».

Натомість відмовлялася вивчати з ним анатомію та фізіологію. «Це науки брудні, — казала вона, — в яких немає ні точності, ні ясності».

Але найбільшу увагу приділяла статевому дозріванню племінника. Вона хотіла домогтися, щоби він не надавав надмірної уваги своїм першим сентиментальним відкриттям і щоби його перше кохання стало для нього останнім і єдиним. «Але чи існує перше кохання?» — запитувала саму себе, не знаходячи на це відповіді.

Найбільше вона боялася, щоби небіж не звик до самоти. Самоти, не осяяної сліпучим світлом, вона боялася. Для неї не було святішої самоти, як самота, освітлена сонцем, і самота Найсвятішої Діви, коли вона втратила свого Сина, Сонце Духу. «Нехай він ніколи не замикається у своїй кімнаті, — думала вона, — нехай ніколи не залишається сам-один, навіть якщо така можливість у нього буде. Самота — найгірша компанія. Нехай не надто багато читає й не надто часто роздивляється гравюри». Вона боялася не живих людей, які товаришили б її племіннику, а мертвих, намальованих. «Мертвий повинен товаришити мертвому», — думала вона.

Хертрудіс ходила на сповідь до сповідника Раміріна й намагалася налаштовувати святого отця, щоби той напоумлював її племінника так, як хотілося їй. І тому на своїх сповідях вона більше говорила не про себе, а про свого старшого сина, як вона його називала. «Але ж, сеньйоро, ви приходите сюди сповідатися у своїх гріхах, а не у гріхах когось іншого», — не раз казав їй падре Альварес, а вона незмінно відповідала йому: «А якщо цей хлопець і є моїм гріхом...»

Коли одного разу їй здалося, що вона помітила у хлопця схильність до аскетизму, майже до містики, вона, стривожена, прибігла до падре Альвареса:

— Цього