Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

на самовдосконалення. Він щодня вставав о 6:30 і «як завжди, мився за допомогою губки, потім прибирав у камері». Снідав він о сьомій. «Перебуваючи в такому тісному ув’язненні, я не їстиму ніякого м’яса». Фізкультура й читання ранкових газет у нього планувалися до десятої години ранку. «З 10-ї до 12-ї і з 2-ї до 4-ї шість днів на тиждень я присвячуватиму себе моїм старим медичним книжкам та іншому навчанню, зокрема стенографії, французької і німецької мов». Решту дня він збирався читати усяку пресу та бібліотечні книжки.

Десь у своєму щоденнику він зазначає, що саме читає «Трілбі», бестселер 1894 року, що його написав Джордж Дюмор’є про молоду співачку Трілбі О’Фаррелл, яка без тями закохалася в гіпнотизера Свенґалі. Голмс писав про цю книжку: «Деякі її частини дуже мене потішили».

В інших частинах щоденника Голмс також залишав такі особисті зауваження.

Ось 16 травня 1895 року: «Мій день народження. Мені 34 роки. Гадаю, чи не напише мені мати, як усі попередні роки…»

В іншому місці він пише, як до нього прийшла його остання дружина Джорджіана Йоук. «Вона страждала, хоча й героїчно намагалася цього мені не показувати, це було марно: і знову попрощатися з нею через кілька хвилин, знаючи, що вона повертатиметься у світ із такою важкою ношею, мучило мене гірше за будь-яку смертельну агонію. Кожен день, доки я не знатиму, що вона в безпеці від образ і лих, буде для мене живою смертю».

З ув’язнення Голмс також написав довгого листа Керрі Пайтзель, у такій манері, з якої помітно: він знає, що поліція читає його пошту. Він запевняв її, що Еліс, Неллі й Говард разом із «Міс В.» у Лондоні, і якщо поліція ретельно перевірить його історію, то загадку дітей буде розгадано. «Я дбав про дітей так само, як про своїх власних, ти мене добре знаєш, краще, аніж чужі люди. Бен нічого б не зробив проти мене, а я проти нього — так само, як брати. Ми ніколи не сварилися. Та й він занадто багато для мене важив, щоб я міг його вбити, якби в мене не було іншої причини цього не робити. А щодо дітей — я ніколи не повірю, хіба що почую це від тебе, що ти вважаєш їх загиблими чи що я зробив щось, аби їх знищити. Ти мене так добре знаєш, хіба ти можеш уявити, щоб я вбив маленьких безневинних діточок, а надто без жодної на те причини?»

Відсутність листів від дітей він пояснив так: «Немає сумніву, вони писали не раз, просто міс В., заради власної безпеки, ці листи затримала».

Голмс уважно читав щоденні газети. Очевидно, робота детектива не дала особливих плодів. Голмс не сумнівався: скоро Ґеєра змусять закінчити свої пошуки й повернутися до Філадельфії.

Ця перспектива видавалася надзвичайно приємною.

Пожилець

У неділю 7 липня 1895 року детектив Ґеєр продовжив пошуки в Торонто, де міська поліція дала йому в помічники детектива Елфа Кадді. Ґеєр із Кадді разом прочесали готелі й пансіони Торонто, і за кілька днів пошуків виявили, що Голмс сюди теж одночасно привіз три групи людей.

Голмс і Йоук зупинилися в готелі «Вокер-гаус» як «Дж. Гоув із дружиною з Коламбуса».

Місіс Пайтзель — у готелі «Юніон-гаус»: «Місіс К. А. Адамс із дочкою з Коламбуса».

Дівчатка — в «Альбіоні»: «Еліс і Неллі Кеннінґ із Детройта».

Ніхто не міг згадати, чи бачив Говарда.

Тепер Ґеєр і Кадді почали проглядати документацію агенцій із нерухомості й виходити на зв’язок із господарями, які здавали будинки, але Торонто виявився значно більшим містом, ніж усі ті, де Ґеєр шукав перед тим. Завдання видавалося неможливим. У понеділок 15 липня зранку він прокинувся, очікуючи, що день мине в тій самій виснажливій і копіткій праці. Але коли він прибув у штаб-квартиру, то виявив там Кадді в на диво доброму настрої. З’явилася зачіпка, на яку Кадді покладав серйозні надії. Мешканець міста Томас Райвз прочитав у газеті словесний портрет Голмса і вважає, що це схоже на того, хто в жовтні 1894 року винайняв будинок по сусідству з ним за адресою вулиця Святого Вінсента, 16.

Ґеєр поставився до цього недовірливо. Активне висвітлення його пошуків у пресі та його приїзд до Торонто дав гору таких «зачіпок» — і всі виявилися непотрібними.

Кадді погодився, що цей похід теж може виявитися марною біганиною, але принаймні може дати якийсь варіант.

Тепер Ґеєром усі захоплювалися, як американським Шерлоком Голмсом. Репортажі про його подорожі й пошуки друкували в газетах по всій країні. У ті часи ймовірність того, що людина вбила трьох дітей, ще сприймалася як такий неймовірний кошмар, який перебуває навіть за межами жахливого. Щось було особливе, вражаюче для людської уяви, в цій самотній одіссеї детектива Ґеєра серед палючої літньої спеки. Він став живим прикладом такої людини, якою любить себе уявляти чи не кожен чоловік: він сам-один виконував важкий обов’язок, і то виконував добре, попри всі перешкоди. Мільйони людей щоранку прокидалися, з нетерпінням чекаючи знайти у свіжій газеті звістку, чи цей невтомний детектив уже знайшов загублених дітей.

Ґеєр майже не зважав на свою нову славу. Минув майже місяць від початку пошуків, але чого він досяг? На кожному кроці поставали нові питання. Навіщо Голмс узяв із собою дітей? Навіщо він