Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

кріслах сидять якісь люди. Та які вони люди? Справжні пани! Від жінок пахне такими духами, що нанюхатися неможливо. У чоловіків на лацканах ромбики про закінчену вищу освіту, в старших — орденські планки. Ага, це той клас, що ні колгоспники, ні робітники, ні трудова інтелігенція. У котрих є гроші й знайомства. Домовлятися про своїх діточок і внуків прийшли! Чекають у черзі до ректора. І він їх прийме — як таким відмовити? А мене, навіть якщо тільки запитаю, хто крайній, секретарка з тріском вижене.

— Ви записувалися на прийом? — ніби вгадавши мої побоювання, спитала, відірвавши погляд від надрукованого листка, дівчина.

Саме в цей час від ректора, відчинивши перед собою двері навстіж, вийшов якийсь здоровезний чолов’яга. Я зорієнтувалася вмить: у мене є чи не єдиний шанс потрапити на очі тому, хто в педінституті все може! Тому, замість відповідати секретарці, шарпнулася до входу. Правда, двчина виявилася дуже меткою: стала хрестом на дверях. Та я миттєво пригнулася й попід її рукою таки прошмигнула в кабінет. З очей уже тридцятьма трьома фонтанами, не беручи до уваги дрібних бризок, струменіли сльози. Побачивши мене, Сивий Ректор кинувся зачиняти вікна: ще бракувало, щоб якась напівбожевільна абітурієнтка-невдаха вискочила з другого поверху. Та ніяке самогубство я й у думці не припускала. Зате прямо з порога невпопад заволала про небачену несправедливість, хабарництво, підлість, обіцяючи на голови винних не тільки всі можливі кари небесні, а й — і то найближчим часом! — міністерську перевірку й міліцію. Під акомпанемент моїх звинувачень Сивий Ректор спокійнісінько позакручував усі вікна у своєму кабінеті на гачки, налив з графина в склянку води і промовив:

— Пий! — а далі співчутливо додав: — Бо не вступиш.

Діватись було нікуди — я випила. Побачивши, що впоралася з першою склянкою, Сивий Ректор налив ще одну:

— Пий, пий! Якщо бажаєш стати студенткою.

Я понад усе на світі хотіла вступити, тому хоч і насилу, та подолала й другу склянку рідини. Мені ще дуже хотілося звинувачувати всіх і вся, кричати, жалітися, пояснювати, як і чому я запізнилася, як безсердечно мене не пускали на екзамен, — та після подвійної порції холодної води мої нерви несподівано стали на місце, і скандалити, як я це вже почала робити хвилиною раніше, стало неможливою справою.

— А тепер спокійно розповідай, що трапилося.

— Мені поклали «двійку»!

— Багатьом ставлять негативні оцінки.

— Багатьом! Але тільки я — призер республіканської олімпіади з української мови і літератури! Тому не могла написати свій твір на таку низьку оцінку! Моя «двійка» — фальшива! Мені безсовісно помстилися!

— Ясно. Вендета по-корсіканськи, — куточками губ усміхнувся Сивий Ректор. — Зараз справедливість буде відновлена. Хочеш подивитися свою роботу?

Я кивнула головою.

— На яку спеціальність ти вступаєш? Ага, ти вже про це говорила! Хвилиночку!

Він гукнув секретарку й попросив її принести всі твори зі спеціальності «Українська мова і література», за які виставлено незадовільні оцінки. Стосик білих аркушів був доволі-таки солідний.

— Сідай навпроти. Пошукаємо твій твір.

Моя душа втекла в ліву п’ятку, й нога, з якої лише недавно зняли гіпс, почала шарпатися, наче невропатолог бив по моєму коліні молоточком. Але ось на червону папку лягла остання робота — а моєї серед «зарізаних» так і не виявилося. Ректор звелів секретарці принести твори, написані на «трійки». Знову шелестіли аркуші, блищали ректорові окуляри, а під моєю синьою шкільною формою голосно билося — здавалося, що його чути аж у приймальній і на коридорі, а може, й на вулиці! — моє доведене до відчаю серце, та злощасного твору не знайшлося й між роботами «трієчників».

— Неси твори абітурієнтів, які отримали чотири бали! — гукнув ректор секретарці, і в його досі спокійному голосі зазвучали нотки погано тамованого гніву.

Та й між тими, що написали на «чотири», сподіваної роботи ми теж не знайшли. Ректор зняв окуляри й здивовано глянув на мене. Я мужньо витримала його погляд.

— Залишилося пошукати між «п’ятірками». Готова?

На «відмінно» перевіряючі оцінили тільки дві роботи. І одна з них таки була моєю! Секретарці прямо в моїй присутності від шефа дісталося так, що я аж сама злякалася. Боже, через мене людину звільнять з роботи! Через якусь дурну помилочку в списку!

— Куди ти дивишся, коли друкуєш? Чому в списках у цієї дитини, котра, як бачиш, написала свою роботу на «п’ятірку», — стоїть «двійка»?

— У яких списках? — здивувалася секретарка. — Я ще тільки додруковую оцінки зі спеціальності «Українська мова і література»! Вивісила годину тому результати за твір зі спеціальності «Російська мова…».

— Ага. Тоді познайомся: це — наш золотий призер республіканської олімпіади! Як бачиш, букв не знає і читати не вміє. Пішли, скривджена й ображена, подивимося, де ти побачила свою «двійку»!

Сивий Ректор веде мене за руку, як малу дитину. Я вже не плачу — посміхаюся від вуха до вуха, а вслід голосним шепотом обмінюються репліками ті, хто чекає своєї черги в приймальній: «О, вже одна добилася правди!», «Казала нашому: йди сам, а він злякався!», «І моя не захотіла!», «А людські діти — хитрі», «Напролом, без черги — і в „дамках“!», «Нахабство — друге щастя!», «А зовсім не подібна на таку, що може себе відстояти!», «Пощастило!». Ми спускаємося сходами на перший поверх, виходимо на ґанок.

— Читай!

— Філологічний факультет. Спеціальність «Російська мова і література», — белькочу, густо червоніючи, я.

— Тепер по складах.

Читаю по складах.

— Тепер кожну букву окремо, як у першому класі.

Читаю, як велить Сивий Ректор, хоч усі навколо регочуть, як колгоспні коні, навіть ті абітурієнти, в яких «двійки» справжні, а не з переляку придумані. Нарешті мій рятівник відпускає мою руку:

— Все? Душенька на місці? Біжи готуватися до наступного іспиту!

Лечу через мокрий після дощу парк у гуртожиток, як ластівка через грозову хмару. На шалений стукіт дівчата зі співчутливими масками на обличчях відчиняють двері — й не ймуть віри моїм словам:

— «П’ятірка»? Хоч ти