Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

84
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 136
Перейти на сторінку:
догори.

Чоловік, який віддавав наказ, підійшов до коня та оглянув сідло.

— Я маю пістолет у лівій кобурі, кинджал у торбині та шпагу, яку ви бачите. Але я ваш друг, і не збираюся користуватися нічим з цього.

Чоловік щось пробуркотів, подав іншому знак взяти коня в повід і наблизився до Жана-Батіста. Він витяг з кишені якусь ганчірку та зав’язав йому очі. Вони знов поїхали — дитина, як і раніше, сиділа в сідлі, намертво вчепившись у луку, а сліпий Жан-Батіст — тримався за плече одного з розбійників. Пов’язку з нього зняли вже за півгодини маршу в такому супроводі. Він побачив себе в похмурому оточенні скель та гротів. Була вже ніч. Стоянка, до якої їх привели, освітлювалася маленькими вогнищами, числом вісім або сім. Навколо чорних каганців, підчеплених над вогнищами, метушилися тіні. Якийсь чоловік, що сидів біля вогнища поруч із Жаном-Батістом запросив його сісти навпроти себе.

— Отже, — сказав чоловік, — ви приїхали з Субейрану? Ви з наших?

Вимовляючи ці слова, він ламав тоненькі каштанові гілочки та кидав їх у вогонь, де вони швидко займалися з веселим тріском. Він мав довге костисте обличчя, блискучі очі. Голод, утома, звичка до страху, який ці люди постійно терпіли, і який самі наганяли на інших, надавали всім обличчям цього краю схожих обрисів, немов важкість їхнього становища ще якось дозволяла їм зберігатися, як видові, але не давала жодної можливості залишатися при цьому особистостями.

Жан-Батіст пояснив, що привело його до них, але, хоч його історія була дуже довгою, він розповів з неї лише найкоротшу частину — ту, що стосувалася Жюремі та повернення до Каїру.

— Мене звуть Катіна, — сказав чоловік. — Принаймні, так кличуть мене тут. Я не знаю цього Жюремі, бо він старший за мене. Але, здається, я чув колись про нього. Це дуже добре, що він не загинув — щоб вижити, наші батьки не мали іншого вибору, крім як поїхати з рідних місць. Ми ж вирішили битися тут. Настали інші часи. Король уже старий, країна змінюється та починає ворушитися. Тепер немає рації втікати до тих, хто врятувався, треба виборювати свою свободу саме тут.

Один із бунтівників — похмурий, немов ніч, — підійшов до них і дав кожному по дерев’яній мисці з круп’яною юшкою.

Дмухаючи на їжу, вони поговорили про Каїр та Версаль. Катіна сказав, що живе в лісі вже два роки. Він жадав новин про світ, з яким воював, і з цього було видно, що його метою було не зруйнувати його, а добитися в ньому місця для всіх. Це звірине життя служило людським ідеалам.

— Я маю завтра вранці бути в Сеті, — сказав Жан-Батіст, який не забував про своє становище і хвилювався через цю довгу зупинку.

— Там ви збираєтеся сісти на корабель?

— Так, — сказав Жан-Батіст, — я сяду на рибальський баркас і відпливу до Генуї.

— А може, королівські кур’єри вже сповістили про вас місцеву владу? Вони мають вас шукати.

— Сумніваюся, що кур’єри могли їхати швидше за мене. До того ж, мою втечу помітили не одразу. Я маю ще добу.

— Еге! Це досить ризиковано. Не кожного дня знайдеш корабель. Уявіть, що накази прибудуть тоді, коли ви на місці підкупатимете моряків. Вас одразу ж видадуть.

— Я розумію, — похмуро сказав Жан-Батіст. — Я мав час про це поміркувати. Але вибору немає.

Катіна допив свою юшку і вичистив пальцями дно.

— Раджу вам кілька годин відпочити. Погляньте на себе: ви довго не спали, а в такому стані до біди недовго. Ідіть у печеру, загорніться в баранячу шкіру та спіть. Ми знімаємося з місця о четвертій годині. За цей час я, може, щось улаштую для вас.

Тепла юшка та відпочинок біля вогнища розморили Жана-Батіста. З самого початку втечі він відпочивав не довше кількох годин, та й те не сповна, бо завжди був насторожі. Він скористався порадою Катіна. Щойно загорнувшись у необроблену шкіру, і попри її нестерпний запах, він провалився у глибокий сон.

Катіна прийшов будити його, як казав — о четвертій годині. Він приніс якийсь одяг і наказав йому перевдягнутися. Ще сонний, нічого не розуміючи, Жан-Батіст зняв стару одежу та вдягнув шовковий камзол з вишиваними манжетами, який був йому впору, і красиві черевики, які виявилися лише трохи великуваті. До цього додавалася вовняна накидка й трикутний капелюх. У такому пишному одязі Жан-Батіст підійшов до гурту чоловіків, що сиділи навколо найближчого вогнища, і серед яких він побачив Катіна. Вони вже тримали капелюхи в руках і творили коротку молитву, але було видно, що роблять вони це від щирого серця. Потім усім роздали ту саму юшку, що й того разу, але рідкішу. Катіна посадив Понсе біля себе.

— Три дні тому наші вбили на шляху на Ізес молодого шляхтича, який мав необережність з'явитися там без охорони. Вони зробили свою справу чисто, і ваш одяг не має слідів крові. Ось його папери.

Він простягнув Жану-Батісту маленьку червону торбинку, на якій золотими літерами були нанесені ініціали Г. В.

— То був один з тих молодих авантюристів, котрі наймаються до війська, щоб битися з нами. Нема нікого гірше за них. Під прикриттям віри вони лише грабують, і заробляють собі багатство, якого їм не додали до їхніх титулів. Вам ще дуже повезло, що вас не прийняли, коли ви їхали, за одного з них. Щоправда, ви були брудні, а вони про свій одяг піклуються. Коли йдуть на нас, то гарно вбираються, і цим роблять нам велику честь.

Жан-Батіст відкрив шкіряний конверт. Там були папери загиблого. Його звали Гуго де Водзорг. Він належав до дому принца Конті, який рекомендував його головному правителю Німу. Віком він відрізнявся від Понсе на два місяці.

— Можете залишатися на своєму коні, — сказав Катіна. — Ми маємо лише важковозів, а вони не підходять до вашої нової ролі. Але з цими паперами вас ніхто не зупинить, їдьте до першої поштової станції на схід від Ізесу, і змініть там коня так само природно, немов ви проїхали один етап. Ваш двійник там не проїжджав, і вони не матимуть жодних сумнівів. Потім повертайте на Марсель. Порт там великий. Ви точно знайдете судно, і ніхто вас не помітить. До того ж, дуже часто трапляється, що ці герої, щойно ми їм злегка зачепимо кулею вухо, повертають голоблі та їдуть шукати щастя на Сході.

Вже сходила бліда зоря, в її світлі рожевіло голе гілля. Люди затоптували вогнища, закидали за спини торбини, і гуртувалися озброєні в загони. Тримаючи коня в

1 ... 113 114 115 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"