Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 3

Брат Паскуалє та нещодавно прибулий з Італії молодий послушник чекали у дворі. Вийти назовні було б нечемно. Бородатий капуцин безупинно ходив навколо фінікової пальми, яка височіла, одинока та, на його смак, трохи смішна, якраз посеред цього вкритого плитами, оточеного зубчатим муром подвір’я. Дійсно, гадав він, можна подумати, що ми у в’язниці, тим більше, що в тому боці, який виходив на коптську церкву, вікна закривали грати з кованого заліза. Коли капуцин проходив мимо напіввідкритих дверей, йому було чутно, як суворі голоси співають псалми, а звичні пахощі ладану пливли під самий його великий ніс.

У середині базиліки атмосфера була зовсім інша. Завдяки дерев’яним віконницям на кожному вікні та складній системі завіс, ширм і загородок, у Святій Святих панувала суцільна темрява. Лише червоні вогники тьмяних лампад турбували спокій речей і живих істот — дещо вони скнаро залишали в тіні, але зі вправністю розбійника вихоплювали й витягали на світ божий золото, слонову кістку, коштовності. Ібрагим, сирійський монах, допомагав Патріарху та кільком обраним під час довгої церемонії освячення коронаційного єлею. Після численних передмов та нескінченних молитов Патріарх вийняв з дарохранительниці алебастрову амфору. З цієї миті почалося саме освячення. Урешті єлей перелили до глиняного глечика з маленькою ручкою, який затикався дубовою пробкою. Скінчилося все, коли надворі опустилися сутінки. Патріарх на чолі світи виніс глечик у притвор, почекав, поки старий копт, у якого весь час тряслася голова, відчинить двері. Попри свою злість через довге очікування, брат Паскуалє зобразив цілковите благоговіння, і з виразом глибокої покори прийняв з рук коптського архіпастиря дорогоцінну посудину, а разом з нею — згорнутий та запечатаний на підтвердження автентичності пергамент. Він вправно преклонив коліно і сказав арабською:

— Владико, за три дні цей Святий Єлей уже буде на шляху до Абіссінії.

Патріарх востаннє перехрестив глек. Ібрагим переглянувся з капуцином. Брат Паскуалє попрощався, повільно перетнув разом з Бартоломео двір і вийшов, нарешті, в гомін міста.

Коптський храм стояв на вузький вулиці з високими будинками. Майже під кожним з них розташувалися лотки дрібних торговців, освітлені олійними лампами. Людей було ще багато, і перехожі в темних місцях нерідко спотикалися.

— Візьми цей глек, — наказав брат Паскуалє послушнику. — Ти бачиш краще за мене.

Молодий брат перелякано вчепився в дорогоцінну пляшку. Це був товстий щокатий хлопець з Істрії. Його покликання було не дуже явним. Але його батько, якого він боявся, бажав присвятити Богові одного зі своїх дітей, і обрав саме цього, тому що він був найбільш ненажерливим, і його було найдорожче за всіх годувати. Відтоді Бартоломео служив Господу з відданістю солдата, котрий б’ється добре, бо його ситно годують.

— Бачив ти, хлопче, цього пройдисвіта Патріарха, як він виступає в своїй рясі з золотом? — лайливо промовляв капуцин, який ішов попереду з вільними руками й розважався тим, що на всі боки роздавав поштовхи плечима. — Однак, якщо б я не почав із того, що віддав цьому голодранцю половину консульських цехінів…

Бартоломео біг за ним по п’ятах.

— Отже, слухай мене добре, — продовжував брат Паскуалє. — Ти, Бартоломео, ще молодий. Треба тобі знати, що ці копти нічого не варті. Нічогісінько. Якщо ти судиш про них за одягом, за їхніми кадилами з позолоченого срібла, то можеш подумати, нібито вони дещо значать. Але це не так. Усе це належить Паші. Він дозволяє їм усім цим користуватися, але самі вони бідніші за жебраків.

— Хіба ж ми самі не бідні? — спитав, задихаючись, молодий капуцин, який колись був сильно приголомшений, дізнавшись під час свого постригу, що ченці цього ордену дали обітницю просити собі на харчі.

— Ми маємо папу, розумієш? — сказав Паскуалє. — Звісно, ми є бідними, але це наша зброя, наша особлива позиція. Припустимо, що ми розвідники. За нами йдуть кавалерія, гармати, вся міць. У той час, як ці копти мають позаду себе лише шаблі мусульман, готові відтяти їм голови. І попри це, вони щось удають із себе, і змушують нас чекати по чотири години, доки не скінчаться їхні безглузді церемонії.

Вони повернули до ще вужчої вулиці, де було зовсім темно, але не зустрічалося жодних перехожих. Цей короткий шлях давав можливість обійти стороною цитадель та вийти якнайшвидше до монастиря.

— Зачекайте, мій отче, — сказав Бартоломео. — Я тут нічого не бачу.

— Став одну ногу за іншою, дурню. Чого тебе навчали в семінарії?

Брат Бартоломео старався з усіх сил, але раптом зупинився, приглушено скрикнув і почав голосити від жаху:

— О Господи! Боже мій! Що ж я наробив! Змилуйтеся наді мною! Хай не дасть мені Господь по гріхах моїх! Боже мій, Боже…

Брат Паскуалє підійшов до нього в темряві.

— Що з тобою?

— Пробачте, пробачте, — лементував послушник, стоячи на колінах на нерівній землі. — Я випустив із рук глек.

— Розбив?

— Нажаль, так! Я пропав.

Брат Паскуалє вивергнув кілька лайливих слів своєю рідною говіркою, яка відрізнялася від говірки молодого брата. Той нічого не зрозумів, але ще більше налякався.

— Як можна бути таким незграбним? — заключив старіший скоріш роздратовано, ніж люто.

Хлопець плакав, не встаючи з колін.

— Ти ще й витрачаєш час на цей лемент? Облиш, тут немає нічого страшного, і я досить дурний, щоб тебе вибачити. Однак, попереджаю: мій гнів буде жахливим, якщо через тебе ми пропустимо вечерю.

— Але, — сказав Бартоломео, витираючи сльози та повеселішавши від згадки про їжу, — що ми будемо робити з глеком?

— Та нічого особливого: завтра вранці ти підеш до араба, який торгує бакалією проти монастиря, і купиш у нього на два цехіни олії з агави.

— І ми віднесемо її Патріарху, щоб освятив.

— Освятив! — гукнув брат Паскуалє, схопивши семінариста за вухо й почавши його викручувати. — Як можна бути таким дурним! Освятив! Ти зробився язичником, чи що?

— Ні,